Алмазне жорно - Іван Антонович Кочерга

Пшепюрковський. Аякже, вельможний пане, навіть забили одного різуна, що збирався втекти за кордон. О, в мене на гайдамаків жадливе око, пане суддя. В мене такий звичай: бий сороку і ворону — доб'єшся і до ясного сокола.

Дубровський. Ви плутаєте, пане товаришу, — той козак, що ви забили, проживає на тім боці. А чого це у вас голова зав'язана, пане?

Пшепюрковський. Це шляхетні рани, пане суддя, що я одержав у бою з цими розбійниками й лотрами, не жалкуючи життя для блага короля і Речі Посполитої.

Дубровський. і багато, крім вас, одержало рани?

Пшепюрковський. Ще сім, пане суддя, — два капрали, два шерегових і три жовніри.

Дубровський. (нібито не знає). То якою ж зброєю заподіяно панові ті рани?

Пшепюрковський. (збентежений, з досадою). Адже ж пан знає, що бандурою…

Дубровський. Не дуже ж шляхетні ті рани, коли один музика міг переколошкати бандурою двадцять польських жовнірів — цілу під'яздову команду. (Гнівно). А що ж було б, коли б вас почали лупити ще цимбалами або якби у Скряги була шабля замість бандури…

Скряга (підіймає руку в захваті). О, якби, півтора лиха.

Пшепюрковський. (наївно). То коли б пан бачив, яка то бандура… справжня сатана — тридцять струн, всі мідні.

Дубровський. і всі заграли на панській голові — добра, мабуть, була музика! Сідайте.

Пшепюрковський виходить, весь червоний.

Дубровський. Прокіп Скряга, що маєш сказати в останньому слові?

Скряга. Не вмію я говорити, пане суддя, і шкода, що ніколи немає в мене того, що мені в той час потрібно, півтора лиха. Якби була в мене в корчмі шабля, то не бачили б ви мене тут, вельможний пане, а коли б тут у мене була бандура, то заспівав би я вам про Хмельницького або Перебийноса, що засіяли Україну лядськими костями. Але не співати мені більше на цьому світі,— тільки не загине наша пісня — ще заспіває її вільний народ український.

Дубровський. Пане возний, одведіть злочинців і введіть Лук'яна ілька.

Вартові виводять Скрягу і Шенчика в середні двері і зараз же вводять ілька, що становиться на місці підсудних.

Дубровський. Лук'ян Ілько, чи продовжуєш ти стверджувати, що цього (показує) наперстка дала тобі панночка, яку ти нібито вирятував в Яблунцях під час грабування гайдамаками замку пана Калиновича?

Ілько. Так, ясновельможний пане.

Дубровський. Значить, ти признаєшся, що був укупі з різунами, що грабували цей замок?

Ілько. (помовчавши). Так, я був у цьому загоні музикою.

Дубровський. (суворо). А ти знаєш, які великі кривди і шкоди вчинили гайдамаки в цьому замку? Ти знаєш, що не тільки все пограбували і зруйнували — золото, перли і шати коштовні, — але, не дбаючи про страх божий, майже двадцять чоловіка забили і на смерть замордували, шляхетних жінок згвалтували. Важко ж повірити, що ти вийшов з чистими руками з цього кривавого пекла.

Ілько. Я був музикою, вельможний пане, а коли б хотів убивати або гвалтувати, то не вирятував би од товаришів тієї панночки.

Дубровський. і ти міг би пізнати цю панночку?

Ілько. (палко). Я пізнав би її серед тисячі дівчат. Приведіть сюди тисячу красунь і поставте їх рядом, я підійду й одразу пізнаю ту, що дала мені наперсток тієї незабутньої ночі.

Дубровський. Це ще не доказ: ти міг її бачити там, коли хто-небудь інший рятував її від гайдамаків — шляхетний рицар, а не різун, як ти. Чи знаєш ти, як її ім'я?

Ілько. Так, знаю. Гельця. Але хто вона і якого роду — не знаю, та й не думав про це, коли ніс її, тремтячу й непритомну, при світлі пожежі серед руйнування й крику.

Дубровський. Пане возний, одведіть його поки в кордегардію. (ілька виводять у середні двері). Попросіть графиню Брагінську.

У залі напружена увага.

Возний іде в двері праворуч, і через хвилину входить графиня Брагінська, бліда й схвильована, але спокійна на вигляд. Вона зупиняється недалеко від стола.

Дубровський. Графиня Брагінська, чи знайомий вам цей наперсток?

Брагінська (ще наближається до стола). Так — це мій наперсток.

Дубровський. Коли так, то розкажіть судові, кому ви його віддали.

Брагінська (починає розказувати спочатку тихо й нерішучо, а далі все більш переконливо і натхненно. Обстанова суду, урочистість моменту і загальна увага надають її словам виразності закінченої промови). Тієї жахливої ночі я сиділа одна в своїй кімнаті, роздягаючись перед сном. Золотий наперсток залишився на пальці, бо перед тим я гаптувала кошулю… Зненацька страшенний гвалт залунав по замку і захитав його стіни… галас, тупіт, стрільба розлагалися з усіх боків. Мов безумна, вихопилася я з світлиці і побігла в парк… Але в ту ж мить двоє чи троє гайдамаків схопили мене на руки і понесли в темряву ночі… (Не може продовжувати від хвилювання). Даремно я билася в їхніх руках і кликала на порятунок. Звідусіль чула стогони і крики… і крізь гілля дерев червоніла висока заграва. і враз, коли я вже втратила надію і майже була непритомна, з'явився невідомий рицар. Одним могучим ударом уразив він лотрів і вихопив мене з їхніх рук. Обгорнувши своєю кереєю, одніс він мене в сусіднє село і залишив там у безпеці… і перше ніж зайнялася зоря, він зник так само несподівано, як і з'явився. і тільки, прощаючись, спитав моє ім'я на спомин. Три речі дала я тоді йому на спомин — цей наперсток, моє ім'я… і… (зупиняється, дуже тихо) і мій поцілунок, бо нічого більше не було в мене в той