Алмазне жорно - Іван Антонович Кочерга

З лівих дверей виходять, закінчуючи розмову, Ружинський і Цвікловіц. Ружинський видимо розгніваний.

Ружинський. Я ніколи не повірю, щоб у тебе не було такої дрібниці, як двадцять тисяч червінців. Усім відомо, що самі твої самоцвіти коштують удесятеро більше. Добре, доведеться тобі коли-небудь звернутись до нас — тоді побачимо.

Цвікловіц. Мої самоцвіти? Колекція мінералів, яку я збирав усе моє життя, щоб відписати тепер Краківському університету? Коли це багатство, то хіба багатство науки, якій я служив весь мій вік. А гроші? В мене немає інших, крім тих, що я заробляю як лікар, — їх досить, щоб забезпечити життя такого старого, як я.

Ружинський. Невже! Твої еліксири продавалися по червінцю за краплю. Князь Потоцький заплатив тобі тисячу дукатів, коли ти вилікував від сухот його сина. Та хіба тільки це!

Цвікловіц. Я лікую всіх, але з бідних я не беру нічого.

Ружинський. Словом, у тебе є гроші, як у кожного єврея. Нарешті я дам тобі який тільки хочеш приріст.

Цвікловіц (розводить руками). Не маю, ясновельможний пане…

Ружинський (спиняючи гнів). Так ось яка єврейська вдячність! Багато б ти мав своїх самоцвітів і перлів, коли б не сидів у Житомирі під обороною польських хоругов, під обороною Дубровського, що піднявся проти гайдамаків, цід захистом великого ловчого Браніцького! Чи не ми ж вступилися за вас і піднялися месниками за вашу кров, коли цілими річками лилася в Лисянці, Жаботині, Умані і по всій Україні. (Злісно сміється). Коли хочеш, я подарую тобі, крім росту, кілька живих гайдамаків, щоб ти зміг замордувати їх власними руками в відплату за кров твоїх синів.

Цвікловіц (з гідністю). Я не купую людської крові, мій пане. А щодо вдячнЬсті, ясновельможний пане, щодо вдячності за кров гайдамацьку, що ллється зараз річкою в Кодні, то не за нас ллється ця кров і не за євреїв мститесь ви цьому нещасному народові… Ви мститеся за свої шкоди та втрати, і євреї — це тільки один із записів у реєстрі цих втрат. Чи не так само пише регіментар Стемпковський у своїм універсалі? Не за кров єврейську дорікає він хлопів, а за те, що позбавили панів того зиску, що належав їм від оренд, які держали євреї по містах та містечках панських: «забиваючи жидів, заподіяли ви панам великі шкоди», — ось чим дорікає хлопів вельможний регіментар, а зовсім не нашою кров'ю. Не євреїв ви жалієте, а ті гроші, що не встигли з нас дістати.

Ружинський (розлючений і обурений). А, так ось які слова дозволяє собі єврей, що нажився в Речі Посполитій! Та ти знаєш, що за ці слова я, шляхтич, граф і каштелян Брацлавський, можу зараз же віддати тебе на суд трибуналу в Любліні або навіть до Стемпковського в Кодню!

Цвікловіц (спокійно). Я був би недостойним мого народу, коли б боявся смерті, та ще в мої літа.

Ружинський. і хто ж обороняє гайдамаків! Батько, у якого ці звірі замордували двох синів! А ти чув коли-небудь, якими лютими муками мордували гайдамаки ваших дітей і жінок? Ти зарився в свої книжки та подушки, ти милуєшся з своїх самоцвітів і перлів та дивишся в небо в цю підзорну трубу, а не бачиш життя, що лютує під твоїми вікнами.

Цвікловіц (з перекривленим від муки лицем). Годі…

Ружинський. Ні, слухай, коли хочеш бути мудрим. Як одна єврейка кинулася на шию гайдамаці і благала, щоб він її помилував, а він струсив її з себе і тільки сміявся, дивлячись, як її забивали…

Цвікловіц. Годі! Годі, благаю тебе!

Ружинський. А, тепер годі. А ти чув, старий, як в одному селі гайдамаки забили єврея і двох його синів, а третьому дали в руки пістоля й обіцяли помилувати, коли він заб'є свою матір?

Цвікловіц (падає на килим і ридає). Вийди, благаю тебе.

Ружинський (злісно сміється). Удруге не боронитимеш хлопів… Прощавай.

Виходить. Велика пауза. Музика.

Цвікловіц (підводиться). Чого не в силі були зробити любов і пісні бідної дівчини, те зробила ненависть цього чоловіка… Очі мої повні сліз, я плачу вперше після того, як забито моїх дітей. (Утирає очі). Але невже ж… невже ж… його правда? Невже ж я справді тільки сліпий безумець, що не бачу життя, шукаючи зір на небі? Він не міг вразити мене сильніше, але ж ні, ні! Хіба ж я шукаю правди в цих пліснявих книжках та пергаментних сувоях, як наші равві або мудреці Зогара, що тратять весь свій вік, щоб знайти таємний розум у мертвих письменах? Проте багато, мабуть, і в мене старої закваски, коли вся моя мудрість безмовна перед голосом старої ненависті. Але що ж діяти… і розум не власний над серцем, коли воно болить так смертельно. (Сідає край стола, похиливши голову на руки).

Пауза.

Тихо входить Стеся, не відважуючись потривожити Цвікловіца, стоїть кілька хвилин мовчки. На лиці її туга, майже розпач, вона ще змарніла за цей час.

Цвікловіц (почувши присутність людини, обертається, стенувшись). Хто? Хто ти, дівчино? Хто впустив тебе?

Стеся. Вислухайте мене, шановний пане, вислухайте, благаю вас…

Цвікловіц (пильно дивиться на неї). Я слухаю.

Стеся (хвилюючись). Мій наречений… його удекретовано на смерть. Завтра… завтра його мусять скарати. Ні, ні, вислухайте, я розкажу все по порядку. Його удекретовано на смерть, але княгиня ВІлькомірська і суддя Дубровський обіцяли мені помилувати його, якщо я знайду великий алмаз, що пропав, коли грабували її замок.

Цвікловіц (прикро усміхнувшись). Знов Липовецьке жорно.

Стеся. Так… так… алмазне жорно, мій пане. Двадцять день я не злазила з коня, я об'їхала майже все Київське воєводство, я побувала на тім боці, я шукала,