Алмазне жорно - Іван Антонович Кочерга

Лозка. Еге, голубчику, ти, мабуть, знайшов, та думаєш, що так і буде. (Хапає його за комір, починається бійка). Ах ти, котолупе поганий!

Прозка (вихоплює шаблю). Калавур! Пробі!

Лозка (теж вихоплює шаблю). Вкрав, та ще й пробі! А цього не хочеш!

Б'ються. Прозка падає. Лозка зупиняється з жахом, опустивши шаблю.

Лозка. А, до ста дяблів. Невже ж у шию… (Нахиляється до нього). Так і єсть… не дише. (Хапливо обшукує тіло). От лихо, Єзус, Марія! То невже ж і в нього немає?.. Здається, йдуть… (Схоплюється й озирається з жахом). Боже мій, що ж робити? (Хапається за голову). Де ж камінь? (Озирається). Сліпа! Вона не бачила… тікати, тікати мерщій! (Вибігає геть, ще раз озирнувшись на труп).

Лія (опанована безумним жахом, виходить із свого кутка, йде на середину хати, простягаючи обидві руки перед собою). Хто? Хто тут? Чому всі мовчать… Чому тут так тихо, наче в могилі… Мені страшно… мені страшно, мамочко моя рідна… (Спотикається на труп Прозки і, торкнувшись його руками, кричить з жахом). Ай! Ай! Хто, хто тут? (Забруднила в кров руки). Чому… чому мої руки мокрі?.. Ай! це кров!

Пуста корчма з перекинутими столами і лавками. Труп довгоносого шляхтича і бідна сліпа дівчина, опанована жахом, яка не може зрозуміти, що таке діється навколо.

Нарешті вона йде праворуч і наступає босою ногою на алмаз.

Лія (кричить від болю). Ай! (Плаче), Я наступила на щось гостре. Як заболіла моя бідна ніжка. (Нахиляється й піднімає алмаз). Якийсь камінь… або бите скло… (Держить алмаз).

Відчиняються двері і ввіходить Авраам Цвікловіц, старий єврей з виразним і вродливим обличчям, з довгою сивою бородою, одягнений у чорну оксамитну шубу, велична, імпозантна постать.

Цвікловіц (на порозі). Гей! Хто тут? Хазяїн! (Увіходить у хату і здивовано озирається). Що таке? Все зруйновано, перекинуто… труп… (Він підходить до Лії). Якась дівчина… здається, єврейка. Слухай, дівчино, чи не бачила ти, де хазаїн?

Лія. Я не можу бачити. Я сліпа… Виведи, виведи мене звідси, добрий чоловіче… Мені так холодно… страшно… тут було так галасно, хтось бився… кричав…

Цвікловіц. Бідна дівчино, де ж твоя хата?

Лія. В мене немає хати… Я хотіла вийти сама, але накололася ногою на це скло, — у мене ж немає черевиків. (Показує йому алмаз). Бачиш, яке велике скло. Мені було так боляче.

Цвікловіц (бере алмаз. Здивовано). Боже великий! Це ж Липовецьке жорно! Славетний алмаз княгині ВІлькомірської. Алмаз, який вона шукає по всій Україні. Скільки людей тебе шукало даремно, ти облитий кров'ю і зараз… (Він озирається на труп Прозки). Одна людина вбила другу за володіння тобою… а знайшла тебе бідна сліпа дівчина, що не знає навіть твоєї ціни, що навіть не побачить ніколи твоєї блискучої краси. (До Лії). Ходім. Я заплачу тобі за цей камінь тисячу червінців і візьму тебе в свій дім замість дочки.

Лія. Ні, ні, мені не треба грошей, купи мені тільки черевики, щоб не боліли мої бідні ніжки…

Цвікловіц. Якби ти не була босоніжкою, то не знайшла б алмаза. Ходім. (Він бере її за руку). Ходім. Не журись, що ти сліпа, не жалій, що не бачиш цього алмаза; зате ти не бачиш крові і грязі, що ними заплямували люди цей прекрасний світ.

Виходять.

Завіса.

В домі Авраама Цвікловіца в Житомирі. Праворуч стіл, покритий до самої землі оксамитним килимом: на ньому високий канделябр і велика книга з срібними застіжками на різьбленому пюпітрі. Великий глобус з мідним екватором на точених стовпчиках. Велика підзорна труба, килими, шафи з книжками. Просто проти сцени широкий східний ослін, укритий килимом і оксамитними подушками. Двері — праворуч вхідні, ліворуч — в інші кімнати.

Авраам Цвікловіц і Лія.

Сліпа дівчина, розкішно вдягнена в легкі східні тканини, сидить на ослоні, перебираючи струни своєї цитри. Цвікловіц сидить біля неї на низькій табуретці, похиливши голову на руки. Він у чорному вбранні, в чорній оксамитовій ярмулці на сивих кучерях.

Лія. Тільки чотири дні живу я в тебе і чую, як прояснюється мій бідний розум… Мабуть, ти великий мудрець або чарівник, що знаєш тайни великі… Але нащо розбудив ти мій розум? Щоб знов боліло моє бідне серце, згадуючи все, що я забула, коли була перепілкою… Та хіба ж не можна жити і з розумом, але без спогадів… без спогадів гірких і жахливих. (Закриває лице руками).

Цвікловіц (прикро усміхнувшись). Багато ти просиш, дівчино… Тайни цієї не розгадали ще мудреці людськії. Де, та криниця води забуття, щоб напився з неї народ єврейський і відпочив хоч на десять років од спогадів та страждань своїх безмірних… Сімдесят років живу я на світі… Скільки разів і маленьким хлопчиком і дорослим мужем читав я в синагозі велику поминальну молитву, що співають в місяці сівон на пам'ять усіх незчисленних євреїв, що загинули сто двадцять років тому в Тульчині, Немирові, Кам'янці, Полонному, Бродах — по всій Україні і Польщі… і важко було повірити в жахливу дійсність минулого… Казкою стародавніх часів здавалася мені ця молитва… і ось тепер, коли посивіла моя голова, довелося побачити, як вернулася жахлива казка, побачити — і пізнати власною мукою. В Білій Церкві забито моїх синів… забито… замордовано з жінками і малими дітьми… і ніколи, ніколи вже не побачу я тих, що сиділи кучерявими хлопчиками на моїх колінах… не побачу і не почую… ніколи.

Лія (знаходить і цілує його руку). Життя дало тобі велику мудрість… вона допоможе тобі перетерпіти горе.

Цвікловіц.