Алмазне жорно - Іван Антонович Кочерга

Калиновича в Яблунцях. Правда, в Яблунцях дістався мені той наперсток, тільки не знайшов я його, а подарувала мені його чудова, прекрасна, як зоря, панянка за те, що врятував я її від двох товаришів, які несли її, роздягнену і злякану, на гвалт, а може й на згубу. і коли приніс я її, обгорнувши в свою керею, в безпечне місце… зняла вона цей наперсток із свого пальця і поцілувала мене… Хто вона — я не знаю й досі.

Скряга (обурений). Як! Ляшку, панянку, дочку ворогів наших лютих! і ніхто не забив тебе, як собаку! От півтора лиха!

Шенчик. Та цить-бо, старий вовгуро. Не все ж гризти, треба колись і лизнути… Ну, і що ж, що далі?

Скряга. Тьфу! (П'є горілку). Півтора лиха!

Ілько. Певно, що це була якась графиня… Знаю тільки, що зовуть її Гельця. і ось цей наперсток (показує), поцілунок і солодке, як мед, ім'я — все, що залишилося мені від тієї ночі… Моя керея ще й досі пахне чудовими пахощами і ніжним дівочим тілом, і скрізь переслідує мене цей чарівний запах… і не маю я спокою… і тільки одного бажає душа — знов, хоч на хвилину, побачити її, тільки побачити… а потім хоча б і вмерти.

Скряга. От півтора лиха! Ну, то йди, дурню, до Стемпковського — нехай він покаже тобі твою цяцю. Звісно, що не на жовч, а на мед мух ловлять. Тьфу.

Увіходять пан Прозка і пан Лозка і займають попередні свої місця позаду музик. Прозка пильно прислухається.

Шенчик (милується з наперстка). Забажалось козаку зеленого часнику. Цікава нагода. і щастить же людям! Тільки хоч подержався за голу панянку, а мені так і цього не трапилось. Одного тільки разу лучилася в Гнівані пані, та й то така мармиза, що ледве втік, як побачив. Так само і з поживою. Тобі хоч наперсток дістався, а мені все чортзна-що. На що вже (стишуючи голос) багато було добра в Липовцях, але й там поживився, як пес макогоном. Тільки і знайшов, що в садку на дорозі оцю скляну затичку. (Виймає з кишені величезний, але забруднений алмаз і тре його руками). Трапилося, як кажуть, сліпій курці бобове зерно, та й (плює на алмаз і знов тре) тим подавилась. Затичка від пляшки, чи що — не можна збути, як лихого шеляга, навіть у карти ніхто не бере.

Ілько. А може, це алмаз? Бачиш, як грає.

Шенчик. Тю, дурний, — де ж ти бачив алмаза з горобця завбільшки?

Скряга. Та хоч би й алмаз. Якби на нього можна було викупити хоч одного козака, а то що з тих каменів — півтора лиха. Як камінь, то нехай буде такий, щоб ляха вбити…

Пан Прозка і пан Лозка зацікавились каменем і придивляються, підморгуючи один одному, аж поперехилялись через свій стіл. Корчмар теж підходить, зацікавлений.

Корчмар. Ой! Я вже дивлюсь, що то за цяцька у пана музики. А може, пан музика продасть тую цяцьку, в мене якраз є діти… нехай би бавились.

Шенчик (неймовірно). Ну! А скільки ж ти даси?

Корчмар. Ну, що значить скільки — це ж не кінь.

Шенчик (рішучо). Давай десять злотих.

Корчмар (сміється). Та пан сміється. Півчервінця за дитячу цяцьку.

Шенчик (розчарований). Багато! А скільки ж ти думав?

Корчмар (затримуючи хвилювання). Ну, два… дванадцять грошей.

Шенчйк. Е, то нехай буде вісімнадцять грошей і кварта горілки. Менш не віддам.

Корчмар (вихоплює алмаз). Д… добре… зго… згода…

Кладе гроші і хутко відходить. Пан Прозка і пан Лозка переморгуються многозначно.

Ілько (що весь час придивляється до Лії, підводиться і підходить до неї). Гей, шинкарю, що це за дівчина — твоя дочка?

Корчмар. Ні, добродію. Це бідна сліпа дівчина, єврейка. Конфедерати забили в неї всіх рідних, то вона й ходить ось так по чужих хатах співає, ворожить…

Ілько. Через що ти осліпла, бідна дівчино?

Лія. То хіба ж ти не знаєш? Я ж була перепілочкою і повиколювала очі, як літала вночі по стерниночку… коли зруйнували недобрі люди мою хатку…

Ілько. Бідна дівчино… вона збожеволіла з горя… (До Лії). Кажуть, що ти вмієш ворожити… Поворожи ж і мені, чи знайду я дівчину, що дала мені цього наперстка. (Дає їй наперсток). Коли б ти знала, яка вона прекрасна… Як променіють її очі, коли вона всміхається… і яка чудова ласка в тих очах, коли вони плачуть…

Лія (вертає йому наперсток). Краще б тобі ніколи не бачити цього наперстка… Поки ще є час, вергни його з мосту в глибоку річку… Купи мені черевики, козаче… бо змерзли мої бідні ніжки.

Ілько. і правда, що на лихо собі дістав я цього наперстка, — і все ж таки він дорожчий мені над усе на світі.

VІ

Раптом за дверима чути галас. Двері розчиняються, і знову ввалюється Пшепюрковський з усією своєю компанією.

Пшепюрковський (розкидається за середнім столом. Шерегові сідають. Жовніри стоять навколо.) Ну, тепер можна й погуляти після праці. Гей, вина. Та дивись, щоб знов не було аптеки. Так-то, пане чеснику. Це вам не Варшава. Жовнір на війні не минає ні ворога, ні дівчини. Ха-ха-ха. (Співає).

Липнуть до мене дівчата, Успівай лиш цілувати, Перша, друга зазиває, А та, третя, ще й моргає. А четверта за вус смика, П'ята кличе