Алмазне жорно - Іван Антонович Кочерга

1-й шереговий. Слухаю, пане коменданте! (Віддає шану і виходить).

Пшепюрковський. Ну, то що ж, вина!

Корчмар подає жбан і чарки.

Корчмар. Осьдечки, ясновельможний пане коменданте. Найкраще бургундське. Кращого немає і в Кракові.

Пшепюрковський. Пане Пшездецький!

2-й шереговий. До розказу пана.

Пшепюрковський. Зараз же узнати, чи догнали цього пшеклентого гайдамаку. Я гадаю, що він мусив дістати добру кулю з нашого берега. Га, що? Субординація, пане! Рушайте мерщій.

2-й шереговий. Слухаю, пане коменданте. (Віддає шану і виходить).

Пшепюрковський (до Пауші.) Ну що, пане чеснику?* (* Чесник — чашник.) Адже ж пан чесник бачить, як ми працюємо. О, в мене добрий звичай на цих гайдамаків. Муха не пролетить. Пан чесник може розповісти у Варшаві, як працює пан Пшепюрковський, товариш хоругви панцирної. А що ж вина! Та що це за чарки, сто дяблів цьому корчмареві! Гей, корчмарю! Що це за чарки ти нам дав? То що в тебе — шинок чи аптека? Хіба ти не знаєш, що тільки в покришку мого кубка ввіходить пляшка вина, а в самий кубок три пляшки! (Скидає із стола чарки). Зараз же подай християнські кубки замість цієї аптеки.

Корчмар (підбирає чарки). Зараз, зараз, ясновельможний пане. (Приносить великі кубки). Чи ви бачили? — пити з таких кубків бургундське вино по червонцю кварта! З такими кубками можна ходити до криниці, а не до бургундського вина.

Пауша. О, то виходить, пан комендант однаково дужий так на полі Бахуса, як і на полі Марса. Рицарський звичай, що й казати. (Нюхає з табакерки і подає Пшепюрковському). Чи не вгодно? Призволяйтесь, прошу пана.

Пшепюрковський. Дякую. (Хоче взяти понюшку, але рука йому так тремтить, що він ніяк не може потрапити в табакерку). О, до ста дяблів! Здається, і в пана аптека замість табакерки. Ніяк не потрапиш.

Пауша (сміється). О, мабуть, чимало кубків вихилив пан на своєму віку, що в нього так тремтять руки.

Пшепюрковський. В кого тремтять руки? В мене? Нехай пан чесник наллє мені повнісінький кубок вина, аж по самі вінця — побачимо тоді, чи розіллю я хоч краплю.

Пауша (наливає повний великий кубок). Повнісінький, пане.

Пшепюрковський (бере твердо рукою через стіл кубок, піднімає його вгору). Ну, що! Чи тремтять у мене руки? (Вихиляє відразу кубок). Маєш.

Корчмар. Ой, лихо. Десять злотих одним проковтом.

Пшепюрковський. Так-то, пане чеснику, як до кубка або до гайдамаків, то не тремтять руки в пана Пшепюрковського. О! В мене такий звичай — коли б'ю, то влучаю (наливає знов кубки), а коли п'ю, то не залишаю.

Корчмар. Що правда, то правда — знов десять злотих…

Пшепюрковський (бере кубок). Певно, що в цьому кубкові менше крапель, ніж тих гайдамаків, що я перебив на Брацлавщині цього літа. Пан чесник знає про мої пригоди. О, в мене такий звичай: пий до дна, коли наливають, і танцюй, коли грають, пильно слухай, коли дзвонять. (Зупиняється).

Пауша (регоче). і тікай, коли гонять. Що ж ви не кінчаєте, пане коменданте? З пісні, кажуть, слова не викинеш. А що — казати правду — траплялося-таки пану товаришеві тікати від тих скажених гайдамаків?

Пшепюрковський (відразу вихиляє кубок. Корчмар зітхає). Пану чесникові легко казати, сидячи в Варшаві, нех би пан сам попробував. (Знов наливає кубок). А коли б пану чесникові довелося, як, наприклад, мені в Криковцях, відбиватися від вісімдесяти гайдамаків одразу. Було це, як зараз пам'ятаю, коло греблі. Тільки що прийшли ми до тієї греблі, аж бачимо, мчить просто на нас ціла ватага гайдамаків, — ну, звичайно, я зараз же скомандував «огню», і мої жовніри розсипалися вздовж греблі, і почалася потіха. (Запалюється). Піф-паф! Піф-паф! Коні ржуть, гайдамаки кричать, галас, стрілянина, гвалт! Вихопив я шаблю і почав рубати — одного наліво, одного направо, одного наліво, одного направо, коли ж ураз як накинеться на мене аж три гайдамаки одразу. Мармизи, пане, — о! Списи — о! Звичайно, я не розгубився, зараз же уложив одного з пістолі, другого злапав за списа і вже схопився за шаблю, щоб відтяти його голову, коли ж як накинуться на мене перші чотири гайдамаки…

Пауша. Як чотири! Адже ж залишався тільки один.

Пшепюрковський. Здається, пана чесника там не було, полічити, скільки там залишилося гайдамаків. Не встиг я прочитати «раter noster»[15] як сім шабель звилося над моєю головою. Ну, звичайно, що думати було нічого — пришилося помилувати мого гайдамаку, що я тримав за списа, та вчинити шляхетну ретираду. (Вихиляє кубок). Так ось які бувають пригоди, пане чеснику. Це вам не Варшава. Доводиться і тікати, коли треба, але шляхетно (піднімає пальця), з гонором.

Пауша (регоче). Як, помилувати гайдамаку! Адже ж не пан їх тримав, а вони пана.

Пшепюрковський (наливає кубки). Адже ж пан чесник бачить, що я, хвалити бога, живий, а гайдамакам стинають голови в Кодні. Значить, ясно, хто кого тримав. А в мене такий звичай — чи взяв, чи не взяв, аби на моє стало.

Зразу чути ще два постріли.

Пшепюрковський (стурбований). А! Га! Що таке? Може, гайдамаки? Пане Вержбента, зараз же дізнайтесь, що таке.

Капрал виходить.

Стеся (ламає руки). Боже великий! Яка пекельна мука…

Капрал (хутко вбігає, радо). Забили гайдамаку, пане коменданте! В голову — не дише.

Стеся (скрикує). Ах! Остапе, Остапе… Ні, ні, цього не може бути.

Пшепюрковський. А! То тут, здається, ціле кубло гайдамацьке. Спільники, жінки лотроаські! Зараз же замкнути всі двері! Взяти цю жінку!

Жовніри підходять до Стесі.