Алмазне жорно - Іван Антонович Кочерга

Ружинський (розлючений, підбігає до Хмарного). Як ти смієш розмовляти з вельможною княгинею, паскудо! (Б'є його по лицю). Собака, вся крев!

Хмарний кидається на нього силкуючись розірвати заліза на руках. Три гайдуки на превелику силу зупиняють його.

Ружинський одскакує, Дубровський і Брагінська підводяться схвильовані. Вся ця сцена відбувається дуже хутко.

Хмарний (кричить, силкуючись вирватися з рук гайдуків). Мерзото! Ти вдарив мене, полоненика, з руками в залізах. і ця дівчина не плюнула тобі в лице. Гетьі (Відштовхує гайдуків). Слухай-но, ясновельможна княгине! Я знайду тобі твій алмаз, я не прошу життя на обмін — нехай завтра ж зітнуть мені голову в Кодні — тільки розв'яжи мені руки, щоб я міг плюнути в лице цьому негідникові! Ось мій викуп за твоє алмазне жорно!

Тієї ж хвилини в залу з бокових дверей вбігає Стеся і перше ніж устигли їй перешкодити, кидається на груди Хмарному з криком «Василю». Це молода гарна дівчина, в звичайному вбранні городянки, в гаптованій перлами кошулі[11] яку видно з викоту оксамитної сукні, що щільно охоплює стан дівчини. Волосся заплетене в дві коси.

Стеся. Василю, Василечку, рідний, коханий, що вони зробили з тобою! (Гірко плаче, вся здригаючись, на його грудях).

Дубровський (наближається до графа). Дозвольте вам зауважить, ясновельможний пане, що ваш вчинок єсть недостойний шляхтича і рицаря. Порядний чоловік не дозволить собі бити по лицю зв'язану людину, та ще удекретовану на смерть. Цей чоловік завтра умре, і його особа священна.

Стеся (що прислухається до слів Дубровського, хутко обертається, не залишаючи, проте, руки Хмарного, до якої вона пригорнулася перед цим. Але, почувши останні слова Дубровського, вона з криком, опанована жахом, кидається до ніг судді, вхопивши його руку). Ні, ні, ясновельможний пане суддя, цього не може бути… ви не могли сказати цих страшних слів… ви не можете засудити його… скажіть же, що я помилилась… хіба ж він може вмерти? (Вона ревно плаче). Вмерти… він… коханий, рідний… О пане, о вельможний пане суддя.

Дубровський (до гайдуків, холодно). Підніміть цю дівчину.

Гайдуки підіймають і обережно одводять набік Стесю, що тіпається в їхніх руках.

Ружинський (робить крок до Дубровського і відповідає згорда, ухопившись за шпагу). Не вам би вчити мене, пане суддя, — я, граф Ружинський, забив на війні сотні ворогів своєю шаблею, — ви ж, пане суддя, вмієте вбивати людей тільки… вашим пером.

Дубровський (поважно). Правда, ясновельможний пане, — я хворий і такий слабий, що навіть золотий пояс не держиться на моїм тілі, і мою шаблю носить за мною мій гайдук. Але в ту грізну годину, коли вогонь повстання охопив всю Україну і пан граф сидів спокійно в Варшаві, я один став на оборону наших осель, оборонив Житомир, Бердичів і Овруч… Я бився з ними (показує на Хмарного) в чистому полі, в рівному бою, перше як узятись за перо, щоб стинати їм голови. (До гайдуків). Виведіть злочинця. Перепрошую, найясніша княгине. Справи чекають мене. Уклоняюсь вельможній пані. (Уклоняється гостям і хоче йти).

Стеся (побачивши це, знов кидається до ніг Дубровському, хапаючи його руки). Милості, милості, мій ласкавий, мій ясновельможний пане. (Цілує йому руки). Вислухайте, тільки вислухайте мене, — ви ж маєте волю, ви можете зробити все, що захочете… О, то благаю ж вас слізно, закликаю вас ласкою божою… не робіть, не робіть того, що не можна поправити… Я зараз… я зараз же вам усе… все… Хіба й можна його, рідного… єдиного… (Ревно плаче).

Дубровський (холодно). Пане Лабенцький, виведіть цю дівчину.

Стеся підводиться хитаючись і дивиться навкруги нетямущим поглядом.

Хмарний (з несказанною мукою на лиці). Стесю…

ВІлькомірська (що бачить, яка мука відбивається на лиці Хмарного). То що ж, мій хоробрий козаче? Мабуть, є ще на світі скарби, дорожчі за гайдамацькі ненависті… сльози дівочі… Не схотів узяти викупу за алмаз — може, візьмеш за алмазну сльозу дівочу?

Стеся (кидається до княгининих ніг і цілує її руки). Ради бога, ради ласки божої, благаю вас, найясніша пані… Поможіть, вирятуйте його, моя кохана пані… Я ж служитиму вам цілий свій вік, тільки врятуйте… врятуйте мені мого… мого… рідного… єдиного. (Плаче).

ВІлькомірська (знизує плечима). Я хотіла це зробити, але він сам не хоче. Що ж, може, ти зумієш добитись цього, — спитай у нього, де він подів моє алмазне жорно.

Стеся (безпритомно, але здивовано). Алмазне… жорно?

ВІлькомірська. Так, моя люба, — великий алмаз мого роду. (Підводиться. Стеся теж). Знайди мені цей камінь і, присягаюсь тобі своїм княжим словом, — я заплачу викуп за твого Василя. Прощавайте, пане Дубровський. Значить, ви обіцяєте мені помилувати цього чоловіка, як найдеться мій алмаз?

Дубровський (знизує плечима). Ну, що ж, нехай так, я згоджуюсь відстрочити страту на двадцять день.

ВІлькомірська. Дякую. (Дає йому руку, яку він цілує). Ходім, Гельцю. (До Стесі). Чуєш, моя дівчино, шукай; яшцо знайдеш алмае — він залишиться живий. (Виходить із Брагінською).

Ружинський. Чуєш, дівчино? (Бере Стесю за підборіддя). А в хлопа непоганий смак. Чуєш, хлопе, — є така згода — ми побавимось трохи з твоєю нареченою. (Сміється).

Хмарний. Постривай, тхоре, ти ще заплатиш мені за все.

Ружинський (байдуже). Можеш дістати у Стемпковського в Кодні — він тобі заплатить за мене… сокирою. (Виходить сміючись).

В ту ж хвилину гайдуки виводять Хмарного в середні двері, що з грюкотом зачиняються за ними.

Стеся (отямившись, кричить). Василю, Василечку! (Біжить за ним, але падає,