Алмазне жорно - Іван Антонович Кочерга
Знов відчиняються вхідні двері і увіходить Стеся. Вона зупиняється на хвилину в дверях і неначе на когось чекає, дивлячись надвір. Потім зачиняє, зітхнувши, двері і йде в хату.
Стеся (знов вертається до дверей і дивиться, схвильована, надвір). Боже мій, чого це він так забарив… Ах, нарешті-таки.
Макосій увіходить. Стеся бере його за руку і веде до стола. Це статечний, уже немолодий козак, вдягнений, як звичайний хуторянин.
Стеся. Нарешті-таки. Ну, ходімо-бо, сідайте ж, Остапе. Я вся перехвилювалася за цю годину… Ну, що, як… що ви дізналися?
Корчмар подає півмиски і жбан із медом.
Стеся. Ось, прошу, будь ласка.
Сідають за стіл праворуч.
Макосій. Погане діло, Стесю, бачу я, що не доведеться мені їхати з вами далі. (Стишуючи голос). Бачив я зараз одного з наших — проїзду немає, небезпечно. Ляхи ганяють по всьому кордону, скрізь по хуторах патрулі, під'яздові команди, шукають гайдамаків, хапають геть усіх, хто попадеться.
Стеся (ламає руки). Але що ж робити?.. Що робити? Ось уже минуло дванадцять день… дванадцять день з того строку, що дав мені суддя… і нічого… нічого. Що ж робити?.. Як набігти цієї тропи? Їхати в Житомир, кинутись знов до ніг Дубровського, благати, плакати… Боже великий…
Пан Лозка і пан Прозка, як і перше, грають у карти, але Прозка весь час прислухається до розмови Макосія, часто повертаючи в їхній бік свого довгого носа.
Макосій. Не знаю вже, що й порадити тобі, Стесю… коли ж ніхто з товаришів Василевих і не чув про цей гемонський камінь, ти ж бачиш сама — були ми і в Борисполі, і в Воронкові, і в Сулимівці… були аж у двох монастирях, — і все даремно… Ніхто й не чув про цей алмаз… Були кубки, ланцюжки, клейноди, ковші золоті — багато дісталося здобичі євреям і на нашому, і на цьому боці. Але алмаза ніхто не бачив. Та й не вірю я цій княгині, Стесю.
Стеся. Ні, ні, цього не може бути… Я знайду цей алмаз, хоча б довелося віддати життя за нього.
Макосій (чухає потилицю). Слухай, Стесю, ти ж бачиш, що не можу я їхати далі — на вашу сторону. Ось що я тобі пораджу. Здається, єсть ще два чи три чоловіки наших на цій, на лядській стороні. (Ще стишуючи голос). Плиханенко в Вільшанці, єсть і в Богуславі: Мусій Чепиженко, якщо не потрапив у Кодню, сердешний. Запиши собі на папірець. Та ще був із нами один музика з Таращі — звали його Шенчик — теж Мусій — запиши і його, Стесю, грав на цимбалах.
Стеся (бере його за руку). Благаю, благаю вас, мій добрий, мій ласкавий Остапе, не залишайте мене. Ви ж були приятелем Василеві — він так вас любив… чи можете ж ви зрадити його в таку лиху годину? Де ж ваша приязнь, де ваша честь рицарська?
Макосій (хмуриться). Не сподівався я почути таких слів, Стесю, — не зрадив я Василя, але що ж я можу зробити один? Слухай, Стесю. (Стишуючи голос). Може, мені ще пощастить підмовити декого з наших — може, ми ще встигнемо врятувати Василя, а поки прощавай, Стесю. (Озирається). Пам'ятай же, що я казав — Мусій Шенчик — у Таращі і Плиханенко — у Вільшанці. А найпаче — Шенчик-музика. Це такий пройдисвіт, що все знає, — якщо він не чув про алмаз, то вже, певно, ніхто не знає. А зараз я піду, бо й так он той носатий пан щось дуже пильно до мене придивляється. Прощавай. (Виходить).
Пан Прозка теж підводиться і виходить за Макосіем. Стеся залишається сидіти, схиливши голову на руки.
Лія (співає тихенько).
Засвічу я свічку, перебреду річку До моєї миленької на одну нічку. Свічка ясненька, річка бистренька. Чогось моя миленька сьогодні смутненька… Все чогось скучає, важенько зітхає… З буйнесеньким вітром стиха розмовляє…Враз чути один за одним кілька пострілів. Стеся схоплюється і біжить до дверей. Сліпа дівчина теж підводиться, злякана.
Стеся. Боже мій! Невже ж… невже ж його спіймали… Ні… ні… цього не може бути… (біжить до дверей) цього не може бути.
ІVЦієї хвилини двері широко розчиняються і ввалюється пан Пшепюрковськяй, начальник під'яздової команди, в супроводі пана Пауші, двох шерегових, двох капралів і двох або трьох жовнірів. Пая Пшепюрковський зараз же розсідається за столом посередині. Пан Пауша сідає ліворуч, інші становляться навколо.
Пан Пшепюрковський, товстий, червонолиций, самозадоволено-чванливий поляк.
Стеся відходить праворуч до сліпої дівчини.
Пшепюрковський. Нікого не випускати з корчми. Гей, Янкелю, вина! Та дивись — найкращого. (Корчмар починає метушитися). Пане Птушинський!
1-й шереговий. Пане коменданте!
Пшепюрковський. Патрулі готові?
1-й шереговий. Так, пане коменданте.
Пшепюрковський. Ще раз перевірте людей і зараз же