Алмазне жорно - Іван Антонович Кочерга

Полетіла бідна сиротинка, Пострічав її маленький соловейко. «Ой, куди летиш, маленька перепілко, Не літай темненької ти ночі, Бо поколеш на стерниночку ти очі». «Ой, на що мені тепер глядіти, Як померли мої малі діти». ІІІ

Знов відчиняються вхідні двері і увіходить Стеся. Вона зупиняється на хвилину в дверях і неначе на когось чекає, дивлячись надвір. Потім зачиняє, зітхнувши, двері і йде в хату.

Стеся (знов вертається до дверей і дивиться, схвильована, надвір). Боже мій, чого це він так забарив… Ах, нарешті-таки.

Макосій увіходить. Стеся бере його за руку і веде до стола. Це статечний, уже немолодий козак, вдягнений, як звичайний хуторянин.

Стеся. Нарешті-таки. Ну, ходімо-бо, сідайте ж, Остапе. Я вся перехвилювалася за цю годину… Ну, що, як… що ви дізналися?

Корчмар подає півмиски і жбан із медом.

Стеся. Ось, прошу, будь ласка.

Сідають за стіл праворуч.

Макосій. Погане діло, Стесю, бачу я, що не доведеться мені їхати з вами далі. (Стишуючи голос). Бачив я зараз одного з наших — проїзду немає, небезпечно. Ляхи ганяють по всьому кордону, скрізь по хуторах патрулі, під'яздові команди, шукають гайдамаків, хапають геть усіх, хто попадеться.

Стеся (ламає руки). Але що ж робити?.. Що робити? Ось уже минуло дванадцять день… дванадцять день з того строку, що дав мені суддя… і нічого… нічого. Що ж робити?.. Як набігти цієї тропи? Їхати в Житомир, кинутись знов до ніг Дубровського, благати, плакати… Боже великий…

Пан Лозка і пан Прозка, як і перше, грають у карти, але Прозка весь час прислухається до розмови Макосія, часто повертаючи в їхній бік свого довгого носа.

Макосій. Не знаю вже, що й порадити тобі, Стесю… коли ж ніхто з товаришів Василевих і не чув про цей гемонський камінь, ти ж бачиш сама — були ми і в Борисполі, і в Воронкові, і в Сулимівці… були аж у двох монастирях, — і все даремно… Ніхто й не чув про цей алмаз… Були кубки, ланцюжки, клейноди, ковші золоті — багато дісталося здобичі євреям і на нашому, і на цьому боці. Але алмаза ніхто не бачив. Та й не вірю я цій княгині, Стесю.

Стеся. Ні, ні, цього не може бути… Я знайду цей алмаз, хоча б довелося віддати життя за нього.

Макосій (чухає потилицю). Слухай, Стесю, ти ж бачиш, що не можу я їхати далі — на вашу сторону. Ось що я тобі пораджу. Здається, єсть ще два чи три чоловіки наших на цій, на лядській стороні. (Ще стишуючи голос). Плиханенко в Вільшанці, єсть і в Богуславі: Мусій Чепиженко, якщо не потрапив у Кодню, сердешний. Запиши собі на папірець. Та ще був із нами один музика з Таращі — звали його Шенчик — теж Мусій — запиши і його, Стесю, грав на цимбалах.

Стеся (бере його за руку). Благаю, благаю вас, мій добрий, мій ласкавий Остапе, не залишайте мене. Ви ж були приятелем Василеві — він так вас любив… чи можете ж ви зрадити його в таку лиху годину? Де ж ваша приязнь, де ваша честь рицарська?

Макосій (хмуриться). Не сподівався я почути таких слів, Стесю, — не зрадив я Василя, але що ж я можу зробити один? Слухай, Стесю. (Стишуючи голос). Може, мені ще пощастить підмовити декого з наших — може, ми ще встигнемо врятувати Василя, а поки прощавай, Стесю. (Озирається). Пам'ятай же, що я казав — Мусій Шенчик — у Таращі і Плиханенко — у Вільшанці. А найпаче — Шенчик-музика. Це такий пройдисвіт, що все знає, — якщо він не чув про алмаз, то вже, певно, ніхто не знає. А зараз я піду, бо й так он той носатий пан щось дуже пильно до мене придивляється. Прощавай. (Виходить).

Пан Прозка теж підводиться і виходить за Макосіем. Стеся залишається сидіти, схиливши голову на руки.

Лія (співає тихенько).

Засвічу я свічку, перебреду річку До моєї миленької на одну нічку. Свічка ясненька, річка бистренька. Чогось моя миленька сьогодні смутненька… Все чогось скучає, важенько зітхає… З буйнесеньким вітром стиха розмовляє…

Враз чути один за одним кілька пострілів. Стеся схоплюється і біжить до дверей. Сліпа дівчина теж підводиться, злякана.

Стеся. Боже мій! Невже ж… невже ж його спіймали… Ні… ні… цього не може бути… (біжить до дверей) цього не може бути.

ІV

Цієї хвилини двері широко розчиняються і ввалюється пан Пшепюрковськяй, начальник під'яздової команди, в супроводі пана Пауші, двох шерегових, двох капралів і двох або трьох жовнірів. Пая Пшепюрковський зараз же розсідається за столом посередині. Пан Пауша сідає ліворуч, інші становляться навколо.

Пан Пшепюрковський, товстий, червонолиций, самозадоволено-чванливий поляк.

Стеся відходить праворуч до сліпої дівчини.

Пшепюрковський. Нікого не випускати з корчми. Гей, Янкелю, вина! Та дивись — найкращого. (Корчмар починає метушитися). Пане Птушинський!

1-й шереговий. Пане коменданте!

Пшепюрковський. Патрулі готові?

1-й шереговий. Так, пане коменданте.

Пшепюрковський. Ще раз перевірте людей і зараз же