Король стрільців - Іван Керницький
— То тут! — шепнув мій пан інструктор. Ми опинились в найглухішому закутку цвинтарища, коло якоїсь поламаної огорожі. Над нами розпростерла могутню парасолю одна з цвинтарних лип. Під нею, в зарослій травою ямі, валялася біла голівка янгола чи якоїсь іншої алегоричної фігурки з відбитим носом.
Пан Макс подивився на тоненьку фосфоризуючу стрілку годинника:
— Восьма година. За десять хвилин прилине сюди моя Дульчинея, якщо станеться якесь чудо і вона спізниться тільки на півгодини. Слухай же тепер добре, заступнику соловейка, моїх вказівок. Між іншим: ти мусиш бути трохи соловейком, трохи мавпою, то значить спритно лазити по дереві, щоб не впасти і не скрутити собі в’язів. Вилізеш, народній приятелю, і сядеш собі так, посередині липи, ні зависоко, ні занизько. Знайди собі, поки час, солідну гілляку і сядь на неї окраком, як на кобилу, а для забезпеки тримайся рукою стовбура. Не заглядай і не підслухуй, що тут надолі робитиметься, бо це гріх, з якого мусітимеш сповідатися. Сиди тихо і чекай на мої сиґнали. Коли я раз кашляну — починай концерт! Тьохкай, голубе, з настроєм, з серцем і чуттям, хай тобі здається, що ти фактичний соловейко.
— А як довго треба тьохкати? — питаю.
— Аж доки не впаде сиґнал число 2. Коли я кашляну двічі за порядком — це знак припинити музику, бо вона вже непотрібна. В тих рішаючих моментах ти там, на липі, повинен зберігати абсолютний спокій, заткайся, хлопе, навіть дихати перестань і терпеливо жди на сигнал число 3. Коли я закашляв тричі, тоді ще трошки посидь на липі, а потім помаленьку, обережно починай злазити. Як злізеш — не оглядайся за мною, а хутко виривай з цвинтаря туди, на Городецьку вулицю. Маєш тут дві шістки на бальон, тільки не згуби! І уважай, щоб тобі сиґнали не помішались, борони Боже!
Видавши повищі інструкції, мій неоцінений пан інструктор підсадив ще мене на липу, між іншим, тип деревини зарахований у лісознавстві до м’яких дерев, легколомливих. Про це я знав дуже добре, бо вміння лазити по деревах приніс до Львова ще з села. Не було в сусідстві яблуні чи черешні, на якій я не сидів би та з якої потім не втікав би стрімголов, коли несподівано надносило господаря.
А по липах лазив щороку за липовим цвітом, що потім сушився проти сонця в решеті на призьбі, а взимку мама варили з нього смачну гарбату — знамениту медицину проти кашлю й простуди.
Я знайшов собі на липі вигідне сідало, забезпечивши себе від упадку руками і ногами, витягнув свого свистуна, щоб мати його напоготові, і терпеливо чекав на «сиґнали». Довкола мене пахло вологою корою і мокрим від роси листям. Липа ще в той час не цвіла, але вже пускала прозябці квіту, що й біліли в темряві, мов крильцята нетлі. Просто мені над головою просвічували крізь віття великі зорі, а з кінотеатру «Раксі», що містився в Домі Профспілок, долітала мелодія популярного тоді у Львові «личаківського танґа»:
«Трамвай за трамваєм, За трамваєм трамвай, А за тим трамваєм — Єще єден трамвай!»
Видно, скінчився фільм, і тепер була перерва.
Але зараз надолі, підо мною, почувся знаний мені голоочок панни Дарці:
— A-а, добрий вечір! Хтось нині був вийнятково точний!
Потім загудів басиськом пан Макс, що він завжди точний, чого, на жаль, не можна сказати про деяких гімназисток, а тоді його панна сріблисто засміялась і стала розповідати скоромовкою якусь історію в зв’язку з матурою. Що бельфер від латини завзявся когось «спалити» ще при письмовій, а вона, ідіотка, закохана в ньому по самі вуха, це не жадний секрет, і ще не знати, що з того всього вийде.
Потім пішли смішки, зідхання і перешіптування, з чого я нічого не міг розібрати, та й не старався занадто підслухувати, щоб під час шкільної сповіді не мати на списку гріхів ще одної додаткової позиції.
Врешті, коли й перешіптування втихло, почувся сиґнал число 1: мій неоцінений пан інструктор кашлянув пораз перший!
— Ну, тепер на мене пора. Треба рятувати ситуацію, — подумав я, встромив між зуби чудесну бляшку і без чарів-марів та заклинань обернувся в соловейка.
Вже не тямлю, як я тоді «тьохкав» — з чуттям чи без чуття, з серцем чи без серця, в кожному разі мої трелі на липі продовжувались довгенько, але, кінець кінцем, мусіли мати якийсь ефект, бо нарешті почувся здолу сиґнал число 2. Пан Макс кашлянув двічі, а я з полегшею перестав тьохкати, бо вже й у горлі мені пересохло, і язик задубів від сердечного того дмухання в чудесну бляшку.
Довкола мене стояла глибока тиша і непроникальна темрява. Навіть зорі десь поділись, ніби позападалися під землю, так низько сплелися наді мною могутні конарі липи, яка, здавалося, все тісніше й тісніше обіймає мене невидними обіймами, як той вуж-удав, що був намальований у підручнику зоології пана професора Сітницького.
І раптом мою свідомість прошибла блискавка: Господи, та ж я на цвинтарі! І моє серце тонюсенько защеміло… В розгарячкованій уяві виринули чорні від моху хрести, надгробні камені і фігури, що стояли там, підо мною, а порожні ями заповнилися відразу відьмаками, опирями й опирицями, про яких я стільки наслухався вдома, в довгі зимові вечори,
