Король стрільців - Іван Керницький

— Ох, — стогнав далі пан Макс, — видно, наша справа стоїть цілком під псом, коли нам обом припала роля підіймати революцію на Богданівці.

Отут, звичайно, й далі не розуміючи ні крихти, я відважився спитати:

— Нам обом?.. То, ніби, і мені?

— Еге ж, народній приятелю: з нинішним днем ти переходиш у підпілля. Але, насамперед, іди до кухні, засунь двері на засувку і принеси мені мою торбу, що стоїть там, коло шафи.

Я приніс цю торбу, а пан Макс уже був схопився з канапи, засунув віконниці і запалив світло.

— Розв'яжи торбу! — скомандував.

Я витягнув із торби його запорошені футболівки, пересяклу гострим потом спортову сорочину, штанці, порожню пляшку з соди, але насподі лежав ще якийсь пакет, обмотаний в жидівську ґазету та перев’язаний шпагатом.

— А це що за пакуночок?..

— Ха-ха-ха! — зайшовся диким реготом пан Макс. — Оце тобі питання — «що за пакуночок?» А ти знаєш, брате Соловію, що за той пакуночок не то що ми обидва, але й наші діти та внуки не вилізли б з криміналу до самої смерти, якби так хатраки застукали нас на гарячому!.. Ану, розв’язуй далі!

Я почув, що мурашки лізуть мені попід тім’я, підважують волосся на голові і що кожній волосок на ній стає дуба… Холодними, майже задубілими пучками я розмотав клуночок: з-під жидівської ґазети наставилася польська, а з-під тієї польської висипались на долівку екземпляри «Сурми», листівки з портретами Басарабової і Любовича, летючки ОУН, ще якась нелеґальщина…

— Ой-ой! — тільки й вспів я прошептати.

Пан Макс стояв над розсипаною бібулою і розгублено чухав свою гирю:

— Так, так, брате Соловію. Оте «ой-ой» треба нам сьогодні порозпихати по Богданівці. Тільки ти — пст! — нікому ні пари з рота! Це конспірація! Гріб! Могила!

При тому мій неоцінений пан інструктор зміряв мене таким страшним, конспіраційним поглядом, що в мене душа завмерла на амінь! Не спускаючи мене з ока, сягнув рукою до кишені і з таємничою міною, спроквола, став добувати звідтам якусь металеву коробку…

— Бомба! — заревів я і пустився навтікача з покою.

Але пан Макс ухопив мене на бігу своєю залізною лопатою, підняв за обшивку, мов котеня і посадив на «недокінчену симфонію».

— Мовчи, дурню, не репетуй, мов на пуп! Це не бомба, а шмір до коліс.

— Шмір?..

— Еге. Гака чорна сметана, якою тато мастили осі, коли їхали до лісу, пригадуєш?

— Та пригадую, але не знаю, до чого вона вам пригодиться?

— До чого? До революційної діяльности. Будемо малювати на парканах такі прекрасні написи, як: «Ганьба ляхам», «Смерть катам» і тому подібне.

— Чим? Шміром?

— Шміром. Наш відвічний ворог не заслужив собі на ліпшу фарбу. Зрештою, підпільний досвід учить нас, що вапно — річ непрактична. Піде вночі дощ та й все позмиває, а тоді вся робота до люфту.

Пан Макс посортував «літературу» — окремо летючки, окремо листівки і пресу. Летючки порозпихав по кишенях, а листівки та бібулу всунув собі за пазуху, під сорочку.

— Не люблю ж я того пачкання з бібулою! — сердився при цьому. — Це якраз робота для панянок і мікрусів з Юнацтва. Моє місце було завжди в першій лінії зеленосвяточної боївки. Так що з того: вчора і сьогодні поліція так прочистила Городецьку дільницю, що нема кому летючок порозкидати. Дурна робота, дурна, але хтось мусить її виконати… Ага, ще одні важлива річ: скоч до кооперативи і купи пуделечко кляйстру. Купи за свої гроші, Україна тобі цього не забуде.

…Отак, назгузь води, не читаючи «Декалога» і не присягаючи в лісі на револьвер, я попав у підпілля і включився в революційну роботу. Будучи тоді заледве підростком, я мав дуже зелене уявлення про завдання і суть конспірації. Я знав лише те, що «наші хлопці» роблять полякам всякі штуки — граблять поштові уряди, нападають на амбулянси і мусять через те критися, бо поліція розшукує їх і замикає до Бриґідок. Але підпільна романтика вже тоді хвилювала мою душу, розбурхану в школі читанням козацьких повістей Чайківського і Кащенка, а поза школою пожиранням «на фунти» пригод Шерлока Голмса та іншої детективної літератури.

Треба ж було бачити і подивляти — як строго законспіровано я йшов тоді купувати той кляйстер і як вертався потім додому!.. Як прокрадався попід парканами і мурами кам'яниць, стараючись бути незаприміченим, ніби «невидима людина» з повісти Веллза. На кожному розі тривожно оглядався, чи хто за мною не слідкує або не йде назирцем. А пуделечко з кляйстром притискав до серця, як найбільший у світі секрет, найжахливішу таємницю! Воно палило вогнем мою долоню й тяжіло в руці, мов десять пудів динаміту!

Якраз перед нашою хатою стояла вулична ліхтарня, і я, збагачений кримінальним знанням, після студій Конан Дойла, витягнув з кишені побільшуюче скло і докладно прослідив хідник і стежку до хати — чи немає, бува, на них яких підозрілих слідів.

Не помітивши нічого загрозливого, свиснув задоволено, перескочив три східці нараз, з розмахом відчинив двері кухні і на порозі остовпів: переді мною стояв і, прищуливши рідкі рясниці, загадково посміхався поліційний аґент Коґут…

Поліційний аґент Коґут — це була, мабуть, найпопулярніша постать на Богданівці, може, трохи й тому, що він жив тут з горою п’ятнадцять років, і наша «парафія» могла почванитись перед рештою Городецькою, що має свого власного шпіцля. Нераз люди ставили собі на здоровий толк питання — що ж це, насправді, за таємний аґент, коли