Король стрільців - Іван Керницький

— Як то — тратить воротаря?

— Та бо я завтра граю… ніби повинен був грати, — брехав як із книжки мій неоцінений пан інструктор, а при цьому дуже ясно дивився мені в очі, щоб я його часом не всипав.

Від такої несподіванки пан Коґут важко сів на стілець, а його чорний габік якось ніби сам здивовано відскочив на потилицю.

— Та ж я читав у «Експресі», що на воротах «України» гратиме Гуцул!

— Так, мав грати, але нині пополудні управа дістала телеграму, що він поважно перешкоджений якимись родинними справами. Хтось там у нього народився, вмер чи жениться… Отже, мене виставили до складу.

Пан Коґут протяжливо свиснув і забарабанив пальцями по столі.

— О-о! Така історія. А я не знав.

Мій неоцінений пан інструктор поцілив Ахіллеса в саму п'яту! Так, копаний м’яч — це й було те слабке місце в сталевому опанцеренні цього сторожа публічного порядку. Та найцікавіше те, що поліційний аґент Коґут був завзятим приклонником клюбу «Україна», ходив на всі його змагання, ліґові і товариські, а під час гарячих моментів на гриші потрапив кричати з трибуни «Україна» — темпо!» не гірше від справжніх гайдамаків. І важко було збагнути, чи то він щиро симпатизує нашій дружині, чи це тільки таке його професійне маскування?

А може, в ньому потихеньку відзивався голос крови?.. Адже люди говорили, що Коґут був сином дяка з-під Ходорова, а в 1918-му році служив при жандармерії УГА, називавючись тоді, щоправда, не Базилі Коґут. а Василь Когут.

Так чи так, мій неоцінений пан інструктор знав, котрою картою заграти. Пан Коґут зірвався з крісла і дрібним трухцем неспокійно закружляв по кухні.

— Ну, стривайте, пане Максю! Ну, ви, скажім, не можете заграти… То кого ж замість вас поставлять на воротах?

— Та нема кого… Хіба Стефка Фурталу.

— Кого?! Такого каліку поламаного! Та йому в кічку грати! Ви собі пригадуєте, як він паталашив на змаганнях з «Юнаком»? і

— Ще б ні! Такі два скандальні ґолі пропустив, що малий Михасько міг би їх оборонити.

— Та то зараза, не воротар!

Пан Коґут знову сів на крісло і нервово забубнив пальними. Тоді саме пан Макс моргнув до мене з-під ока:

— Михаську, а йди-но, голубе, трохи надвір. Походи собі по вулиці. Ану, махай!

Надвір-то я «махнув», але на вулицю не пішов: перескочив через парканець в город, а там попід стіною хильцем-тихцем просмикнувся під кухонне вікно, яке, щоправда, було заслонене фіранкою, але наполовину розкрите. Прикуцнувши під ним та притуливши вухо до підвіконня, я міг підслухати все, про що в кухні йшла бесіда.

Пан Коґут ще далі виправдувався, що «служба — не дружба», що він радий би бачити пана Макса завтра на грищі, але наказ наказом і він мусить його виконати.

А пан Макс також розпливався від чемности та ввічливости:

— Пане інспекторе, я дуже добре розумію ваше положення, звичайна річ, ви мусите виконати даний вам наказ, але повірте, мені навіть приємно, що мене заарештовує представник влади, що так прихильно ставиться до нашої дружини, так співчуває її болям і радощам. Ви — якась вийняткова Істота і направду приносите честь 2-му комісаріятові і всій львівській поліції!

— Пане Максю, — перебив його пан Коґут, — лишімо, прошу вас. на боці поліцію і політику, ми тепер говоримо, як два спортсмени, так? Так. Що тут казати — я люблю добрий футбол, люблю файну дружину, люблю гарну, комбінаційну гру. А «Україна» — це така дружина, що з неї може бути гордий кожний львов’янин, чи він русин, чи він поляк, бо це наша львівська дружина, бо в ній заграють морові хлопці з Городецького і з Левандівки! Та подивіться, що ви наробили, як ви зукраїнізували тою вашою «Україною» всю нашу батярню! Такий Ясько з квасним зубом, в костелі хрещений, по-українськи не вміє слова промовити, а скажете йому щось проти «України», що вона зле грає або програє матч, то він витягне косу та й вас заріже, так? Так.

— Це правда, пане інспекторе…

— O-o, правда, що правда? Але ви мені скажіть, — тут пан Коґут притишив голос і злісно процідив: — Якої нужди тяжкої ви пхаєтесь до політики? Навіщо вам придалася та ціла ваша Організація? Чого ви полізли до ОУН?

— Та пане інспекторе, я не маю з нею нічого спільного! Би-м такий здоров!

— Ей, пане Максю, та не робіть з тата варіята, я вас дуже прошу! За кого ви мене маєте, за якогось фраєра, чи що?.. Та ж наші конфіденти з вашої Організації два тижні наперед повідомили нас, що, наприклад, ви йдете завтра на цвинтар у боївці і маєте чіпати терновий вінок на небіжку Басарабову! Так? Так.

Залягла тиша, чути було тільки дрібні крочки пана Коґута, який робив чергову рунду довкола кухні.

Врешті заговорив мій неоцінений пан інструктор:

— Пане інспекторе, я собі власне так міркую… Чи не можна б замкнути мене аж по змаганнях?..

Крочки раптом завмерли, секунда мовчанки — і гробовий голос пана Коґута:

— Гм-гм. Як би я мав розуміти таке ваше говорення австріяцьке?

— Я розумію справу так, — почав обережно пан Макс. — Похід на Янівський цвинтар починається о другій пополудні. Змагання на Цитаделі закінчаться три чверті до дванадцятої. Отже був би час і