Король стрільців - Іван Керницький

Мій неоцінений пан інструктор ріс мов на дріжджах!

— Так треба братися до діла! — тріюмфував, і очі в нього горіли злорадісною втіхою. — Бачиш, сину, тут справа проста, як обруч: треба трохи студіювати людську психологію. Хочеш лакомого відучити від лакімства — не відбирай у нього хліба, а, навпаки, напихай хлібом, поки не заткнеться. Те ж саме з нашою старою: хочеш котів? Любиш котів? На ж тобі! Маєш, бабо радість! Вчора прибула тобі одна потіха, сьогодні дві, завтра ще прибуде, я тобі позношу котів з цілого Львова, я тебе обложу котами, поки, кінець кінцем, вони тобі не насточортіють! Бо треба тобі знати, що ці цувакси — це не смирні й добре виховані домашні котусі! Ні, це, як сам бачиш, ненажирлива зграя, з дикими норовами, без почуття хатньої дисципліни і доброго тону. Як вони візьмуться тут господарити, то не лише засвинять цілу хату та перевернуть її догори коренем, а ще й в додатку — на що і я розраховую — перероблять на своє копито домашніх котусів! Словом — витвориться така ситуація, що наша старенька буде примушена, проти власної волі, розігнати ту всю голоту на сто вітрів! Так, народній приятелю: ворог буде розгромлений, а перемога наша!

Та радість пана Макса була передчасна… В зустрічі з дійсністю всі його пляни, всі надії-сподівання розвіялись, як солом'яний дим. Бо він зробив той самий промах, що його частенько роблять і з цього приводу програють вирішальні баталії найвизначніші полководці світу: не передбачив так званих непередбачених обставин. Він, можливо, досить вірно простудіював психологію пані Евдокії, зате ж скандально занедбався в студіях котячої психології.

А воно зразу стало ясно, що наша менажерія розполовинилася на два табори: табір домашніх і зайшлих котів. Доматори з самого початку зайняли ворожу поставу до зайд — і не дивниця, зайди в корені підтинали їхні життьові інтереси: пожирали-бо, крім своїх, ще й їхні порції, витісняли їх з м'яких та вигідних леговищ, взагалі стали себе вести дуже ароґантно. Зудар висів у повітрі і спалахнув одного дня таки на наших очах:

Після кількох відокремлених сутичок і перепалок по кутках то сям, то там дійшло до генеральної офензиви автохтонів, які об’єднаними силами, з заїлістю, вдарили на зайд! Уже в першій воєнній суматосі домашні коти трохи не роздерли на шматки сіро-буре котеня, якому тут же, на полі бою, з надмірного перестраху, трапилась одна неприємна, а ще менше запашна пригода…

Знявся пекельний вереск, що його чути було аж до пекарні Меркурого! Бій вив’язався короткий, але жорстокий, і закінчився блискучою перемогою автохтонів. Розгромлені зайди — покусані, обдряпані, з обшмалатаними вухами, відв’язуючись від ворога, розбили в кухонному вікні шибку і тією дорогою пробились з хати на волю.

І тільки ми їх бачили…

Не треба хіба казати, що ця неочікувана подія була для мого пана інструктора неначе грім з ясного неба. Вона підкосила його, як сокирою, зім’яла, згнобила, знівечила, споневір’яла, морально знищила!

— Пропало! Все пропало! — трохи не заплакав пан Макс, звалившись на «недокінчену симфонію». — Анатемське котяче кодло, скільки воно мені здоров’я коштує! Ба, коли б то лише здоров’я — а скільки грошей! І все на пропаще: чотири гади втекли, а три свої осталися, мов на глум. Скажи тепер, Михайле, чуро мій вірний, чи не вийшли ми на скінчених дурнів?

— Так є, прошу пана інструктора! — відрапортував я по-вояцьки і стукнув зап’ятками.

Щось тиждень чи два після тієї пригоди пан Макс ходив неначе отруєний. А вже найвірнішим показником поганого настрою в мого неоціненого пана інструктора був його вовчий апетит. Бо в нього виходило все не так, як у людей: буває, коли хто має якусь журбу чи клопіт, то тратить сон і апетит, а пан Макс навпаки — чим більше журився, тим краще висиплявся, а вже з’їсти міг тоді хоч би коня з копитами.

Аж тут одного разу сильно мене здивували й непомірно зацікавили загадкові приготування, що їх пан Макс поробив у нашій кімнатці. Не знати навіщо повипихав з покою до кухні такі меблі, як «недокінчену симфонію», столика-інваліда, крісла і навіть моє розкладано-складане ліжко. Одиноке вікно в кімнаті заслонив коцом, щільно пришпиливши його цвяшками до стіни. Черідку пані Евдокії, яка саме заживала післяобіднього відпочинку, насильно розбудив з солодкої дрімоти і перегнав з кухні до покою. Причинив двері кухні, засвітив електрику…

І тоді, Бог його знає звідки, витягнув дивовижний струмент — не то шевський потягач, не то поясок загострювати бритву, в кожному разі бути полоскотаним поспиш таким інструментом аж ніяк не належало б до приємности.

Після цих приготувань мій неоцінений пан інструктор старим звичаєм виголосив до котусів пані Евдокії коротку доповідь:

— Лежні! Трутні! Дармоїди! Як ніколи в житті я не був, так і тепер не є прихильником насильства і терору. Тому я вас ніколи не бив, не мотлошив, ніколи не вживав у стосунку до вас фізичної, що так скажу, переваги. Та тепер, в силу виняткових обставин, доведеться її застосувати… Справа-бо роїть на вістрі ножа: або я, або ви з хати! Я є кість від кості, плоть від плоті дитина нашої вольової й динамічної епохи, я —стоп'ятьвідсотковий принципіяліст і, як такий, на жадний гнилий компроміс із вами не піду. Раз сказав слово, що здихаюсь вас із хати, то вже мушу до кінця стояти на такій ідеологічній плятформі. Я гадаю, що ви, як інтеліґентні тварини, зрозумієте мене, пошануєте мої погляди і не будете заскочені, коли я запізнаю вас практично з основами вольового світогляду. А тепер, Михайле, чуро мій вірний (це вже пилося до мене), перехристись три рази й заспівай: «Ой, хто, хто Миколая любить».

— Ой, та ще далеко до Миколая, — зробив я несміливу заввагу.