Король стрільців - Іван Керницький

Не знаю, чи зрадів би так шукач золота свіжовідкритою, багатющою жилою, чи молода мати, якій цигани вкрали дитину, — щасливим віднайденням свого скарбу, або чайка при битій дорозі, якій проїжджі чумаки забрали чаєня, — поверненням її малятка, як зраділа невимовно наша господиня тією знахідкою, що її приніс до кухні малий Адасько!

Добряче, ласкаве, вщерть сповнене любов’ю до котячого роду її серце розкрилося широко, мов ворота раю, на привітання маленького гостя, а в парі з тим чутлива душа пані Евдокії розкрохмалилась, розтанула воском. З очей ринули сльози, справжня злива сліз радости! Пані Евдокія вхопила котеня, притиснула до грудей, поміж якими, не во гріх кажучи, могло б зовсім вигідно заховатись не то котеня, але й доросле телятко, вона міцно тулила котеня до свого лона, рясно, мов мотопомпа, скроплюючи його сльозами, причому нещасній тварині загрожувала подвійна небезпека смерти: від удушення в обіймах пані Евдокії та від утоплення в повені її ревних сліз.

Тут виступив на арену подій і мій неоцінений пан інструктор. Він встромив у стелю надхненний погляд і урочистим та вельми орнаментальним стилем виголосив промову, що її сміливо можна б затитулувати: «Похвала доброчинним ділам та християнським чеснотам раби Божої Евдокії Перепилиці»:

— О, благословенне будь, — казав мій пан інструктор, — невмируще, шляхетне, всеперетоплююче вогнем любви людське серце! Благословенна будь нефальшована і щира доброто людей низької кондуїти — єдиний скарбе, що надаєш сякої-такої вартости оцій мізерній шкаралупині, яка зветься землею! Пані Павлово! Самаритянко! Опікунко всіх самотніх, бездольних і покривджених! Те, що ви змилосердились над цією безпритульною істотою котячого ґатунку, пригорнули її до себе, зогріли теплом вашого серця, буде записане вам там — перед престолом Всевишнього! Ох, як любо, як привітно тепер у нашій хаті! Глянеш — так і виринає тобі перед очима ковчег нашого прабатька Ноя, в якому сорок днів і сорок ночей плавали поруч у дружній злагоді люди, тварини і боже птаство. Правда, щодо птаства — бракує тут, між нами, того канарка, що його зжер попередник нашого Мацька… Але сказав праведний Йов: «Бог дав, Бог узяв, хай же Його ім’я буде благословенне!»

Пані Евдокія була на вершинах щастя!

— Йой, пане Максю! — аж стогнала від зворушення. — Йой, який то з вас коханий субльокатор, пане Максю! Багацько вже всякої голоти мешкало в моїй хаті, але такого коханого субльокатора, як ви, ще’м ніколи не мала на станції. Ви як вже щось скажете, то хай ся той монах від отців Василіян сховає — аж за душу бере і за серце щипає! Шкода вас на адвоката, вам би йти на теологію, бігме Боже!

Тут пані Евдокія, все ще розливаючи надовкола потоки сліз, пристрасно обняла Адаська, цмокнула його в обчекрижену головину та й заголосила:

— Йой, Адаааасю, та чом ти такий батяр, таке ледащо! Та ти дідьчий вилупку, ти, прокляте байстреня, прости, Боже, гріха, та ж я твоя хресна мама, я ж тебе до хресту тримала, я ж тобі пипку ссати давала, але то надаремне, бо з тебе нич доброго не буде! Бо ти напевно зогниєш десь в криміналі, коли яка добра душа не змилосердиться над тобою та не втопить тебе змалечку в каналі. Але то дуже красно і барзо тя за те хвалю, що ти уйнявся за неповинним створінням, оборонив його від людської злоби. На ж тобі за те! — і тицьнула йому в обидва кулаки по одному запашному яблуку.

— Наша бере! — засукував жмені мій неоцінений пан інструктор, коли ми клалися спати. — Ну, вдався мені той Адасько, що?.. Ти чув, як він по-мистецьки відрецитував тую серцерозриваючу історію про «бідну коціну»? Молодець! Справжній артист: плаче на замовлення і бреше, ні заїкуючись. Бо хіба не треба тобі того пояснювати, що бідну коціну він, звичайно, не знайшов на вулиці, а в простий спосіб украв її в сторожихи з-під дев’ятки. Згідно з нашою умовою, за кожну таку спольовану штуку він фасує від мене п’ятдесят ґрошів готівкою. Завтра, наприклад, він повинен зорганізувати щось в складі вугілля при Городецькій 105, очевидно, якщо при цій нагоді вугляр не розчерепить йому лепети відлупком антрациту. Післязавтра заплянований скок на шинок Розенблята…

— А то ж як? — відважився я спитати. — То замість здихатись своїх, домашніх котів, нам тепер щодня прибуватиме один чужий?

Мій неоцінений пан інструктор якось єхидно підморгнув бровою:

— В тому то й заковика, народній приятелю! Бойова тактика, воєнні хитрощі, капуєш?.. Ти лише все бистро помічай і бери на розум.

Справді на другий день увечорі повторилася точно така сама сцена. Не встигла наша господиня переступити порога, як на кухні вже немовби з-під землі виріс Адасько, звичайно, не з порожніми руками. Та цим разом, замість малого котенятка, притаскав здорового котюру, такого закуреного вугляною пилюгою, закопченого й обсмаленого, що важко й було сказати, якої він масти.

Свіжий набуток був трохи дикої вдачі, бо лише Адасько пустив його з рук, він притьмом чмихнув під кухонну шафу і там заховався в найтемнішому кутку, не проявляючи найменшої охоти нав’язувати ширші товариські контакти. Так що до вечері, наприклад, довелося випрошувати його звідтам з допомогою держака від мітли.

Але на тому не стало, бо на другий день невтомний Адасько в розпалі щедрости притирлив уже не одну штуку а цілу пару: під одною пашиною двигав коцура, під другою кішку! Правда, при цій нагоді висунув до пана Макса оправдану, зрештою, вимогу доплатити йому додатково по десять ґрейцарів від голови — за біль, бо під час «скоку» на шинок Розенблята перехопила його кухонна помивачка і сперезала по крижах коцюбою.

Так у короткому часі чередка пані Евдокії зросла на чотири голови і вже нараховувала разом сім штук. Наша хата обернулася в котячу менажерію: крик-писк, пронизливе голосіння, то дико-розпучливе, якби з кого живцем обдирали шкуру, то жалібно-плачливе, в сольовому та збірному виконанні, днями й ночами розносилося тепер з нашої хати та