Король стрільців - Іван Керницький

— Не шкодить. Тренуйся вже тепер. Ану, затягни голосочком!

Я співав, виводив голосами, а в той же час мій неоцінений пан інструктор поплював у жмені та й давай хрестити налигачем котусі пані Евдокії! Як не як, а кохані котусі були тим несподіваним фактом таки досить заскочені. Поки ще пан Макс теоретично запізнавав їх з основами вольового світогляду, то було півбіди: котусі сиділи собі вкупці, доброзичливо прислухались його бесіді і задоволено муркотали. Коли ж знечев’я пан Макс перейшов від теорії до практики, сердешні котусі просто сторопіли! Та ж досі ніхто не посмів не то що вдарити їх, але й пальцем торкнути!

В першу мить вони ні не ворохнулись, сиділи, наче здеревілі, не знаючи, що це з ними таке твориться… Та коли налигач дошкульніше затанцював по їхніх хребтах, вони підскочили, мов опарені, і кинулись врозтіч. Та ба! Тікати не було куди… Двері заперті, вікно заткане коцом, скрізь голі стіни, ніде ані куточка, ні щілиночки, щоб заховатись від напасті!

Вони метушились, як у пастці, дерлися по стінах, дряпалися аж на стелю — та все дарма, налигач досягав їх усіюди і парив, парив, аж гуділо. Ця коломийка продовжалася так довго, аж нам усім те все набридло: мені співати «Ой, хто, хто Миколая любить», панові Максові — пороти котусів, а котусям — ламентувати й дертися по стінах.

— Ну, думаю, на сьогодні досить, — сказав мій неоцінений пан інструктор. — Подаю до загального відома, що продовження сеансу відбудеться завтра, по обіді. Прохається всіх учасників явитись точно в означеній годині.

Так то подібний «сеанс» повторився ще завтра і кілька днів підряд. Ясна справа — мені і панові Максові від таких засідань великої шкоди не було, зате бідні котусі через тиждень мов не ті стали: помарніли, схудли, посумніли, зробилися сильно нервові і полохливі.

Наша пані господиня зразу це запримітила і затривожилась:

— Ой, пане Максю, — забідькалась, — чи ви того не завважили, що з нашими котусями щось не доладу? Ви бачите, як вони, сирітоньки, осоловіли? Може, хворі абощо?

— Гм, гм! — глибокодумно похитав лобом мій неоцінений пан інструктор. — То ви, пані Павлово, мушу вам це надмінити, щось пізно спам’ятались, що з ними справа не гаразд. Я вже це віддавна бачу, ще відтоді, коли вони пожерлися з тими приблудами, яких ви так великодушно, а необачно прийняли в хату!

— Ну-ну, скажіть, що ж ви таке побачили?

— Ой, пані Павлово, пані Павлово, ви, мабуть, не уявляєте собі, як то рисковно пускати в хату кота з вулиці! Таке стерво всюди лазить і всяку чуму, всяку заразу за собою носить. Ану, не дай Біг, якби котре з них було скажене?.. Тоді могло б, як ніщо, і ваших котусів заразити скажениною і навіть нас покусати! Хоч і так не знати, що ще з того всього може бути!

— Ой, Матко Найсолодша Милятинська! — сплеснула руками пані Евдокія. — Пане Максю, та що ви таке говорите! А сохрани і заступи нас Господи від такого горя!

Перший удар був добре вимірений: в серці пані Евдокії засіялись зеренця тривоги, сумніву. Та все найтяжче невблагана доля тільки їй готовила…

Була неділя. Ранок. В кухні — теплий, домашній настрій. В носі приємно вертиться милий, незабутній запах свіжозапареної кави з цикорією «Пражінь». Я похапцем споживаю сніданок, щоб не спізнитися на екзорту. Наша господиня, пані Евдокія, втиснула свою огрядну фігуру в дзеркало — вона теж шикується до церкви і відповідно причепурюється. Мій неоцінений пан інструктор щойно проснувся, а тепер нагнувся над мушлею водотягу і з нагоди святочної днини основно й голосно полоще зуби. Наші кохані котусі розсілися мальовничою групкою на підлозі посеред кухні і вигріваються в ранішньому промінні сонця, що рясно ллється крізь недавно вибите і досі ще не вставлене вікно.

За вікном — чудове літо, щебече по городах боже птаство, весело гомонять діти, бджоли, радіоприймачі та міські трамваї й урочисто дзвонять дзвони в святинях королівсько-столичного міста Львова.

Власне, господиня наша, убравши старомодний і пернастий, немовби гренадерський, капелюх, розганялася вийти з хати, як тут мій неоцінений пан інструктор замахав на неї руками і головою, мовляв, щоб підождала. Промовити слова він поки що не був спроможний, бо саме, подавшись плечима назад, галасливо полоскав рота і мав повну горлянку води, що клекотіла в ній, як у чорториї Ніяґари.

Пані Евдокія пристанула.

— А що там таке, пане Максуню?

Пан Максуньо, немов той тритон, випустив з рота потужний струмінь води в мушлю, випростав крижі і витягнув із задньої кишені штанів щербатий гребінець.

— Так, пані Павлово, — промовив і прибрав при тому незвичайно серйозний вигляд. — Я довго мовчав, довго таївся зі своїми думками, довго давив у собі все те, що мучило мене, хвилювало. Але ж далі мовчати несила! Втім, правди не затаїти! Чи тепер, чи в четвер, вона вийде наверх, як та крадіж у м’ясарні пана Бабачка. Прикро мені і боляче, пані Павлово, слово чести, дуже прикро, та годі: ви мусите знати всю правду!

Під нашою господинею поволеньки підкосилися коліна, вона спотикнулась і важко, дуже важко присіла на крайчику постелі. Дебелі руки, обмотані чорною вервицею, налякано притулила до не менше дебелих грудей.

— Йой, Матко Найсолодша! А що ж би воно таке могло бути?

— Пані Павлово, — продовжував пан Макс, з немалими труднощами розчісуючи гирю, —