Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

І хоч стою нестійко, гойдаюся, бо успадкував татів страх висоти, раптом відчуваю якесь урочисте піднесення. Усередині кошлатої, незграбної грудки лежать шість чудових гладеньких яєчок у цяточку.

— Вони теж помруть, — долинає знизу голос Іне.

Я обертаюся до неї, бо мені спала на думку одна ідея.

— Маєш теплу шапку?

Із Сіґне Салвесен пов’язано багато добрих моментів. Насамперед те, що вона завжди вдома.

— Ну? — каже вона, коли ми з Іне, засапані, стоїмо перед її дверима з великою червоною вовняною шапкою різдвяного гнома.

Я розумію: Сіґне потрібно все пояснити.

— Ви так багато знаєте, — кажу я, розгортаючи шапку, щоб їй видно було яєчка.

І це щира правда: я не знаю нікого, хто мав би стільки книжок, як Сіґне Салвесен.

Сіґне переводить погляд з шапки на мене, потім на Іне, киває.

— Заходьте! — натужно шкутильгаючи попереду нас, вона додає: — Треба увімкнути обігрів у ванній.

Потім ми хрумаємо печиво «Марія». Червона шапка гнома з яєчками лежить у картонній коробці на підлозі з підігрівом.

— Ластівка сільська, так мені здається, — каже Сіґне. — Лише ці ластівки іноді відкладають яєчка восени. Але, боюся, вони можуть не вижити.

Іне поважно киває.

— Хай там як, дуже мило, що ви погодилися за ними наглянути.

Іне має рацію. Сіґне завжди виявляється милішою, ніж на перший погляд.

Потім ми, я та Іне, вмощуємося на підлозі у ванній, щоб переконатися, що підігрів таки функціонує. Яєчка мирно лежать собі в шапці, а Іне сидить, майже торкаючись рукою моєї руки.

І тієї миті я дуже сподіваюся, що не всі дівчата найдужче люблять біцепси, а є і такі, що віддають перевагу хлопцям, котрі вміють давати собі раду з яйцями.

— Доки ти житимеш у мами? — питаю я, радий, що можна поговорити про щось інше, не лише про мертвих пташок.

— До понеділка.

До понеділка, думаю я. І веселію. Отже, на вихідні не намічається ніякого Мартіна. Зате буде підвальна кімнатка й лише Іне та я.

— Це чудово, — обережно промовляю я.

— Що саме?

— Пожити трохи в мами.

Іне дивиться на мене, а я в душі сподіваюся, що ось зараз вона зітхне й скаже, що й справді чудово побути тиждень без Мартіна. Але нічого такого вона не каже. Натомість усміхається і, здається, ще тісніше притуляється рукою до моєї руки.

— Кіно? — питаю я.

— Кіно! — відповідає Іне, киває на яєчка й додає: — Дякую, до речі, за допомогу!

Я усміхаюся.

— Завжди приємно допомогти дамі в біді!

Жартую, звичайно. Здебільшого допомога потрібна мені.

Іне бере мою долоню, переплітає свої пальці з моїми. Вона дивиться на мене своїми зеленими очима, я такий тієї миті закоханий, що цілую її навмання кудись у шию, там, де пахне шампунем і лоскоче ніс довге дівчаче волосся.

Я направду почуваюся трохи рятівником дам. Принаймні їхніх яєць.

ГОЙДАЛКА Й ГУБКА

Ось уже понеділок. Анна ночувала у нас всі вихідні. Окрім її зубної щітки, у шафці над умивальнею з’явився дезодорант з рожевим корком.

І в суботу, і в неділю ми снідали яєчнею з беконом. Тато з Анною ще більше, ніж звичайно, тулилися ногами під столом. Вечорами я чув їхнє хихотання.

За винятком отого хихотання, вихідні були чудовими. Особливо неділя, коли мама Іне змушена була на коротко побігти в свою адвокатську контору («на коротко» потривало шість годин). Ми з Іне дивилися у її підвальній кімнатці «Зоряні війни», наминаючи печиво «Орео» й чіпси «Прінґлс». Про Мартіна вона не згадала ані словом.

По понеділках уроки починаються пізно, але я уже в школі в звичний час, зустрічаюся з Уле в бібліотеці. Бо ми маємо спільні плани, Уле і я. Хоча насправді плани маю я. Про мову тіла. І стос паперів на додаток.

— Ось! — кажу я, гупаючи стосом на стіл перед його носом.

Удома провів ціле дослідження. А що Уле любить читати з паперу, то видрукував аж шістнадцять сторінок.

«Навчися пишатися своєю самооцінкою й успіхом», — написано на верхньому аркуші.

Я вдоволено всміхаюся до Уле. І хоч ще не прочитав ані слова, відчуваю, як вже починаю пишатися.

— По-перше, треба трохи зменшити оберти з копіюванням.

— Копіюванням?

— Так, з копіюванням мови тіла, — пояснюю детальніше, з тривогою згадуючи іржання Уле на баскетбольному майданчику.

— Гаразд, — полегшено зітхає Уле.

— Скористаємося порадами, записаними тут, — я показую на стос паперів. — По черзі, — додаю я, відчуваючи, що Уле може зовсім заплутатися.

Ми беремося до роботи. Бо це — старша школа, тепер усе серйозно, і ось зараз починається справжнє життя. Треба втягуватися. І вливатися.

— «Складені докупи пучки пальців збільшують твою цілісність», — читаю я вголос.

— Що таке «цілісність»?

Я ґуґлю. «Внутрішня єдність, пов’язаність усіх частин чого-небудь, єдине ціле».

Ні Уле, ні мені з цього визначення аж ніяк не зрозуміло, що ж таке «цілісність».

— Неважливо… Головне, що її треба збільшувати, — кажу я.

Уле киває, складає пучки пальців.

Щось нічого не збільшується. Уле ніяк не змінюється у своїй цілісності. Він стає схожий на детектива й трохи на Папу Римського. Що не додає йому крутості.

Я хитаю головою, сподіваючись на наступну пораду.

— «Трохи розмахуй руками під час ходи», — читаю я далі. — «Заціпенілий тулуб із нерухомими руками вказує на твою внутрішню напругу».

О, це вже ліпше. Уле, правду кажучи, заціпенілий усюди, мов дерев’яний.

— Може, трохи порозмахуєш руками? — питаю я.

Уле проходжається на пробу між двома полицями з англійською літературою. Він розмашисто вигойдує руками й ледь не змахує зі стелажа біографію Далай Лами. Але пихи це йому не додає.

Раптом заходить Іне. Я жужмом згрібаю аркуші.

— Що це ви тут поробляєте? — питає вона.

— Та трохи… досліджуємо, — кахикаю я, щоб згладити хрипоту.

Але Уле балакучіший.

— Ми вчимося розмахувати руками, — бовкає він.

Іне дивиться запитально, і запитання звернене більше до мене.

— Вивчаємо мову тіла, — пояснюю я.

— Нам треба втягуватися, — уточнює Уле.

Іне довго не зводить з нас погляду й зрештою закочує очі.

Мушу зізнатися, що я й сам мимоволі трохи розгойдую руками, прямуючи на перший урок. У нас урок музики. Усі вже майже порозсідалися у класі, хоча Пера ще немає.

Я нарешті обгорнув всі свої підручники обкладинками, Пер, на щастя, на мене не сердиться. Сідаючи за парту, раптом відчуваю, що все буде добре. Тому задоволено розглядаюся навкруги, спокійно дихаю уперше за останній тиждень.

Тоді підводжу очі на дошку і вмить перестаю дихати зовсім.

Бо там, посеред дошки, написане таке, що потреба в кисні стає вже зовсім другорядною.

«ПОРОЧНО-ПЕР», — написано великими літерами.

Не замислюючись, я зриваюся з місця, кидаюся до дошки й розпачливо шукаю губку. Пер ще не прийшов, я ще маю шанс. Губки ніде не видно. Може, стерти напис долонею…

І ось я стою носом у дошку, без губки, коли чую як у протилежному кінці класу відчиняються двері.

Встигаю подумати чудернацьку думку: я надто захопився маскувальником-хамелеоном. Бо стою, завмер на місці — АНІ РУШ.

На жаль, я нітрохи не схожий на сухий листочок у лісі. Я в блакитному светрі, з величезними вухами й зовсім не зливаюся з оточенням.

І все ж Пер помічає мене не відразу. Але, мабуть, відразу помічає надзвичайну тишу. І коли до мене повертається здатність рухатися — чи як це називається, — я обертаюся й опиняюся