Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Я бачу, як Пер читає напис на дошці. Я бачу, як він переводить погляд з дошки на мене і знову на дошку, і бачу, як миттю сумніє його обличчя.

— Е-е… — мимрю я.

Але більше не видушую з себе й слова. Бо знову ціпенію. До того ж до мене дуже поволі доходить, що я не МОЖУ нічого сказати. Зовсім НЕ можу. Хоч стан крутизни для мене зовсім новий, я точно знаю одне: круті хлопці своїх не здають.

Пер знаходить губку, намочує її у воді. Спокійно стирає напис з дошки й водночас каже нам розгорнути музичний підручник на п’ятнадцятій сторінці.

На мене він не дивиться.

— Чого тебе туди понесло? — шепоче згодом Карл і сам підказує мені вихід. — Хотів ще щось дописати?

Я насилу сковтую слину.

— Мусить же він навчитися почуття гумору, — кажу я.

Карл киває й штурхає Сіндре.

— Саме це й малося на увазі, — задоволено шкіриться він. — Чоловіка треба ж навчити!

Сіндре хихоче.

— Класна прозиванка, нє?

Я теж хихочу. Але в собі, десь так глибоко в собі, де ще досі живе мораль чи що, думаю: ніколи, нізащо не придумуватиму прикметника для вчительки природознавства.

На перерві хлюпаю собі в лице водою. У хлопчачому туалеті. Але ліпше мені не стає.

Виходжу на шкільне подвір’я. Там — Карл і Сіндре, схилились головами над мобільним телефоном Карла.

— Що тут відбувається? — питаю так круто, як лиш можу.

Карл ховає телефон до кишені.

— Ми тут практикуємо… поради… повчання… — відповідає він, а Сіндре відразу розпливається в посмішці.

Поради, повчання. Дивно…

— То кого ж ви повчаєте? — вдавано недбало цікавлюсь я, але горло мені вже судомно стискає.

Дуже сподіваюся, що не про Пера мова. І не про мене.

— Пусте, — хихоче Сіндре. — Просто нам не надто подобаються дівки.

Дівки? Я не розумію, кого вони мають на увазі. Та мені й не хочеться знати. Хай би Ніна, а може, Вікторія. Вони такі круті, що їм не страшно.

Я знову ледь усміхаюся і проводжу п’ятірнею по волоссі.

— А поза тим що нового?

Мій тулуб заціпенілий, мов дерево. Руки майже нерухливі.

Та все ж таки є шанс влитися у зграю.

ЗГУРТУВАННЯ

— Я тут подумав, — каже Пер. — Ваш клас дуже розполовинений.

У нас виховна година, і відбувається вона інакше, ніж раніше. У молодшій школі ми часто гралися на виховних годинах у «шибеницю» — писали на дошці літери, які мали скластися у слова; іноді вчителька приносила домашній пиріг. А в старшій школі треба дискутувати про стосунки й правила поведінки. Пер приніс зі собою лише папір.

Ось зараз він сидить на узвишші за вчительським столом, баламкає ногами, які не досягають до підлоги, й оглядає учнів.

— Хтось має ідеї, як нам ліпше згуртуватися?

Але в класі панує тиша. Усі з небувалим зацікавленням витріщаються на ворону за вікном. Бо ми розуміємо, на що він натякає.

Звісно, він має рацію. Клас ТАКИ розполовинений. Хоч Пер і не каже цього прямо, однак факт залишається фактом: є круті і є некруті.

Моя компанія, наприклад, почала називати себе Вищою лігою — самовпевненість уже в самій назві. Може, тому, що ми останнім часом розрослися, до нас приєдналися четверо хлопців плюс кілька дівчат, які весь час сновигають повз хлопців й колошматять мимохідь чуприну Сіндре.

Але найміцнішим ядром надалі залишаються Сіндре, Карл та я. (Насправді, я м’якіший за характером, ніж вони собі думають.)

Нижча ліга, власне заучки, нишком човгають коридорами й прагнуть лише одного — щоб їх не чіпали. Не те щоб вони намагались зливатися з сухими листочками, але ефект майже той самий.

Часто я думаю: я б теж так хотів. Якби не Сіндре та Карл.

Однак Пер хоче нас згуртувати, він так довго витримує паузу, що Ніна, урешті, не витримує і піднімає руку.

— Ми можемо влаштувати мандрівку всім класом, — пропонує вона.

— Мандрівку? — Пер трохи вагається. — У мандрівки учні їздять, починаючи з десятого класу.

— Лише з однією ночівлею, — підтримує Ніну Вікторія. — Десь недалеко.

Ніна й Вікторія — найкрутіші наші дівчата. Пригадую ще з молодшої школи — мандрувати з ночівлею завжди хотіли круті.

Пер замислено обводить поглядом клас, а тоді киває.

— Пораджуся з батьками. Завтра у нас батьківські збори.

Почалася перерва. Мартін та Іне стоять біля дверей, котрі ведуть на шкільне подвір’я.

Я мав намір позависати з Вищою лігою за будівлею спортзалу, але, почувши вигук Іне: «Класно! Я прийду!» — зупинився біля них. (Коли твоя кохана каже: «Класно, я прийду!» — до хлопця з біцепсами, можна трохи й стривожитися.)

— О, привіт, Антоне! — вигукує Мартін.

— Привіт!

Іне обертається до мене, личко в неї збуджене.

— Ти знав, що Мартін танцює брейк? — питає вона. — Він навіть вміє крутитися на голові!

— Справді? — кажу я, надаючи голосові мінімальної зацікавленості, щоб не образити Іне, і водночас стільки байдужості, щоб Мартін втямив, наскільки мені однаково, як він там крутиться на голові.

— Він має показовий виступ у танцювальній студії наступного четверга, — не вгамовується Іне. — Зі своєю групою. Підеш з нами?

Чи піду з вами? Галльо! Що це вона плете? Дає мені шанс захоплюватися Мартіном і його брейком?

— Ніяк не зможу, — кажу я.

— Чому?

Я не маю напоготові виправдання. Але швидко знаходжуся на відповідь.

— Комусь же треба наглядати за яйцями!

— Наглядати за яйцями? — дивується Іне.

— Ну, так… Якщо ти йдеш на танці, то…

Іне ошелешено витріщається на мене, трясе головою й набирає в легені повітря.

— То й добре! — встряє Мартін. — Я надто стресую, коли серед публіки нові глядачі.

Він усміхається до мене, але більше таки до Іне.

Дзвонить дзвоник, і Мартін додає:

— Хай щастить з твоїми яйцями!

З моїми яйцями… Звучить так, наче я квочка. І він промовляє це доволі голосно саме у той момент, коли повз нас проходять Ніна й Вікторія.

Іне перехоплює мене на сходах.

— Ти міг би бути трохи приязнішим, — шипить вона мені у вухо.

— А ти — трохи відповідальнішою, — відповідаю я.

Зі школи я повертаюся з Уле, жбурляю дорогою камінці, не оминаючи жодного дерева.

— Запитав би ти, до речі, свого тата, чи можна нам користуватися тренажерною кімнатою? — озиваюсь я за якийсь час.

Жбурляючи камінці, я весь час думаю про Мартіна і його біцепси.

— Добре…Ти просто приходь до нас!

— Чудово!

Така відповідь мене не дивує. Батьки Уле люблять гостей і печуть для них цілу гору булочок.

Але зараз мені не булочки в голові, а біцепси. Сподіваюся якнайшвидше їх наростити.

— Може, наступного четверга? — питаю я в Уле.

Того дня Іне вболіватиме за Мартіна. Не сидіти ж мені з Сіґне весь вечір над яєчками!

— Наступний четвер годиться! — відповідає Уле.

Я дивлюся збоку на нього. Він крокує поруч, штивний і скутий, як завжди.

— Як просуваються справи з розмахуванням руками? — питаю я.

— Так собі…

— ОК! І де ти махав?

— Та всюди потроху! Більше в бібліотеці.

— Який сенс розмахувати руками в бібліотеці! Там же ніхто тебе не бачить.

— Бачать! Ейвінн і Нільс бачили!

Я зітхаю.

— Таж не перед ними треба демонструвати розкутість!

Уле здивовано дивиться на мене.

— Чому ні?

— Ну, бо…

Важко пояснити, чому важливо демонструвати розкутість перед хлопцями-крутеликами, а не перед Ейвінном та Нільсом, які зовсім не круті.

Я жбурляю камінець ще в одне дерево.

— Завтра треба тобі порозмахувати руками на