Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Антон та інші зі зграї.

Ґюдрун Скреттінґ

ТЕРМІТИ Й КРУТІ ХЛОПЦІ

Таке життя. Не встигнеш і оком зморгнути, а вже стоїш у кутку галасливого шкільного подвір’я і думаєш про комах. Трохи так заздрісно думаєш.

Спробую пояснити. Відчуваю, що пояснення просто необхідне.

По-перше: чи ви коли-небудь бачили комаху, яка не знає, куди подіти свої руки? Звісно ж, ні. Я навіть до пуття не знаю, чи комахи МАЮТЬ руки. Хай там як, але можу закластися, що сором’язливі джмелі лякливо барабанять зовсім не пальцями. А потривожені терміти не чухаються нервово, де попало.

Але якщо би хтось за останні десять хвилин звернув на мене увагу, то, на жаль, збагнув би, що саме так поводиться людина.

Ось я, Антон Альбертсен, тринадцять років, стою на подвір’ї за п’ять хвилин до мого першого дзвінка на урок у старшій школі, а мої руки живуть своїм життям. Цієї миті вони неприродно бовтаються вздовж тіла, і я почуваюся орангутаном. З триметровими руками.

Насправді, аж такого довгого в мені НІЧОГО немає. Тринадцять років мало вплинули на мої особисті розміри. Зате як вплинули на інших, мушу вам сказати!

Достатньо роззирнутися навколо: у декого виросли ноги чи цицьки, стали ширшими плечі. Інші відростили собі руки-сучки й довжелезні носи, бо вони ростуть швидше за решту тіла. А у Фредріка з мого старого класу навіть засіялися вуса.

Та насамперед дуже багато учнів повиростали потворно, а від багатьох годі й очі відвести — такі круті стали. Багато тримаються гуртом, ті, що з підлакованими гривками і підведеними помадою губами, мимохідь позирають на нас, інших.

Справді, таке вже життя.

Ось тому я, Антон Альбертсен, волів би бути комахою, крихітною істотою, котра мов дві краплі води схожа на решту, може тихцем присусідитися у рій інших комах і залишитися там до самого випуску зі школи.

У міру крутецькою, у міру звичайною. У міру невидимою.

— Сподіваюся, нам не Курдупель попадеться!

Двоє хлопців бридко-погордливого типу недбало прошвендюють повз мене. Просто вражає, як ті крутелики навіть прізвисько «Курдупель» крутезно вимовляють. Мабуть, цьому сприяють модні худі й довгі патли.

— Хіба в школі є вчитель на ім’я КУРДУПЕЛЬ? — питає його товариш.

— Ясно, що нема!

Хлопець у худі гигоче.

— Є один такий коротун-ГІВНЮК, злючий, жах! Моєму старшому братові поставив двійку з музики…

Другий регоче отим збіса-прибацано-дурнуватим сміхом.

— Та ну їх, тих вчителів! У нас крутий буде клас!

— Але залежатиме, з ким ми потрапимо до одного класу! — хлопець у худі відгорнув п’ятірнею назад волосся. — Я про тих, що з інших шкіл.

— Ну, так. Та ж МИ круті!

Обидва сміються. Таким сміхом, що зрозуміло: вони жартують і водночас говорять так, як воно є. А потім, коли хлопці ось-ось мали відійти на відстань поза зоною чутності, до мене долинають слова того, що в худі.

— Понад мої сили вчитися в одному класі з купою ПРИШЕЛЕПКІВ-заучок.

І я собі думаю: моє щастя в тому, що я маю Уле. І хоч як мені хочеться опинитися в спільному рою з іншими, я в будь-якому випадку не залишуся сам на світі. Якщо маю Уле, то одне незаперечне: порівняно з ним більшість цілком навіть нормальні.

Я не жартую. Ми знаємося з першого класу, і він завжди був пришелепком. Саме тієї миті Уле відривається від книжки про гриби й каже:

— А ви знали, що білий мухомор має потовщену ніжку-бульбу з піхвою, схожою на мішечок?

І це — посеред шкільного подвір’я! Першого дня у восьмому класі!

Багато хто вважає Уле дуже дивним.

З другого боку від мене стоїть Іне. І це моя ще більша перевага.

У ЦІЛКОМ інший спосіб.

Іне ніколи не намагалася пристосуватися до оточення. Вона не має такої потреби. Іне всюди почувається на своєму місці, просто й невимушено. Шкільне подвір’я для неї вже стало своїм, а про те, куди подіти руки, навіть не думає.

— Піхва, схожа на мішечок? — перепитує вона в Уле, зав’язує волосся у кінський хвіст і підморгує мені, усміхаючись.

Іне.

Зі своїми недоладними руками мені хотілось би лише одного: триматися за її долоню.

І зовсім це не дивно. Або ж, власне, це і є неймовірно дивно. Бо таким дивним є світ: Іне і я — закохана пара.

Чиста правда! Від початку літніх канікул. Найфантастичніші відчуття у моєму житті. Бо ж хіба ймовірно, щоб коротун з велетенськими вухами мав КОХАНУ? Ще й вродливу та круту!

Незбагненно. Але так є. До того ж ми знаємося з самого дитсадка.

А ще позитив у тому, що за літо я таки трохи підріс. Не настільки, щоправда, як хлопці-крутелики на шкільному подвір’ї. Та й до вусів і ламання голосу мені ще як до неба рачки. І все ж. Улітку раптом виявилося, що мені потрібні більші черевики.

До плюсів можна зарахувати й те, що тато вважає мене класним хлопцем (хоча всі тати так вважають) і що електричиня на ім’я Анна, яка поставила у нашій ванній свою зубну щітку, бо небайдужа до мого тата, вважає мене крутим.

Мабуть, моя мама теж вважала мене класним хлопцем, доки не загинула під колесами п’ятнадцятого автобуса. Але тоді я ще був бебіком. Сподіваюся, вона й далі мене любила б, якби досі жила.

Тож можна стверджувати, що я цілком окей. Але кохана! Ніколи й подумати собі не міг, що таке можливо…

— Білий мухомор…

Уле дуже часто розмовляє про щось невлад.

Я кахикаю.

— Може, поговоримо… про щось інше, — шепочу я.

— Про що?

— Щось… молодіжне, скажімо?

Це ж таки старша школа. А не Норвезький форум грибників!

— Може, про трутовики?

Я відразу передумав міняти тему. Хоч я лише просто стою поруч з Уле, це НІЯК не робить мене менш прибацаним в очах інших.

Іне лише всміхається.

— А що таке «трутовики»?

Вона навіть не понижує голосу, тож допомоги від неї годі сподіватися. На цьому шкільному подвір’ї навіть те, що вона моя кохана дівчина, нічим не зарадить. Бо ми з Іне вирішили тримати наше кохання у таємниці. Принаймні якийсь час. Цієї миті я трохи вже в цьому каюся.

Найбільше тому, що ось-ось задзвонить дзвоник на перший урок у новому класі. Бо щойно ТОДІ усе й гряне — найгірше цього дня, найгірше в новій школі й, мабуть, чи не найгірше у моєму житті, бо держава Норвегія чи просто регіональний уряд постановили, що старша школа — це місце, в якому перемішують людей. Навмання перетрушують учнів з різних шкіл. Розлучають тих, хто потрібні одне одному.

Ну, так, я потрапляю до одного класу з Уле. Його я теж знаю. Так, я його навіть люблю, хоч він страх який дивний. Але от чи потрібний він мені, важко сказати.

Інша справа — Іне. Моя кохана. Нас з нею розлучають.

І я знаю, як ніхто інший: мені потрібна Іне. Вона майже моя половинка.

Уле затамовує подих.

— Трутовики — гриби, які ростуть на деревах…

І тут дзвонить дзвоник. Буквально пронизує до самих кісток. Дзвоник на мій перший урок у старшій школі, на три роки в одному рою або поза ним. Чиста правда: я почуваюся ду-у-же маленькою половинкою, коли потай махаю Іне на прощання. А потім думаю: може, ще навіть меншим, ніж половинка. Може, крихітною мурашкою.

АБИЯКИЙ АНТОН

— Мене