Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

— Ну… а ТИ познайомився з кимось новим? — з напускною легкістю питаю я.

— Ні… — каже Уле й додає: — Я ж маю тебе.

Його слова першим чує мій живіт, а вже потім вуха. Я підбираю камінець і жбурляю його в стовбур дерева.

— Ну, так… але, мабуть, нам треба… трохи соціалізуватися…

— Соціалізуватися? — перепитує Уле.

— Так… знайомитися з новими людьми.

— Я не люблю нових людей.

— Але ж ти знаєш… нові люди нові лише на початку… До того ж ТЕПЕР починається справжнє життя.

— Справді? — дивується Уле.

— Так, — киваю я йому. — Це старша школа. Тут усе по-серйозному.

Мені самому неприємно чути свої слова.

— А як чинять, коли все по-серйозному?

Я замислююся на мить.

— Вливаються у рій, я так гадаю.

МАЛИЙ, ДИВНИЙ І КУМЕДНИЙ

Я прокидаюся за три хвилини до будильника й відразу корчуся від страху. Бо сьогодні, у мій третій день у новій школі, ми матимемо на другому уроці Порочного Пера. На уроці музики. Я вперше побачу його, після того як нехотячи дав йому нову прозиванку.

Я важко зітхаю у ванній, я важко зітхаю за сніданком.

Але мої зітхання нічим не зарадять.

Перш ніж вийти з багатоповерхівки, де ми мешкаємо, я відношу ранішню газету Сіґне Салвесен. Сіґне — літня жінка, яка мешкає поверхом вище, їй важко ходити сходами.

— Як справи? — цікавлюся я, коли вона відчиняє мені двері.

— Я зла, — каже Сіґне.

Вона з тих людей, що рубають правду в очі. Не любить словесних викрутасів.

— Так… загалом?

— Ні! Так зокрема, — відповідає Сіґне й дає мені п’ятдесятикронову купюру.

Я не маю часу розпитувати, що її зокрема розізлило, тому лише питаю, який кросворд їй купити, і йду геть.

Сіґне Салвесен вважає, що кросворди помічні на всі випадки життя.

Іне чекає біля шкільних воріт.

— Вибачення попросив? — запитує вона.

— Вибачення?

Я мигцем зиркаю на Уле, бо тієї миті думаю про його вчорашню смс-ку великими літерами й про те, як ховався під пальмою.

— У вчителя, — нагадує Іне.

А-а, ясно. У Пера.

— Та… я його не перестрівав після… ну, ти знаєш… До того ж я хотів це сказати… так би мовити, більш приватно.

Чесно кажучи, я зовсім не мав подібних намірів. Сподівався, що все замнеться само собою.

Іне рішуче хитає головою.

— Попросити вибачення треба публічно! На першому уроці…

— Публічно? — я ледь не викрикую вголос.

— Jepp! Перед усім класом. Тоді вчитель знатиме, що ти щиро просиш вибачення.

— Ти… певна? — я вже ледь не пищу.

Іне відповідає запитанням на запитання.

— Ти вже забув, хто ставитиме тобі оцінки з музики?

Уміє Іне переконати… Не інакше, як адвокатські гени в ній сидять.

Пер викладає у нас три предмети: норвезьку, англійську й музику. Після дзвінка на урок ми з Уле заблукали й потрапили на урок до 9-Б, які саме готували овочеві котлети. Аж потім знайшли кабінет музики.

Я вибираю парту, яка частково схована за колоною, боязко оглядаю гітари на стіні. Мабуть, маю страх перед гітарами.

Та все ж цієї миті найбільший мій страх — учитель. Існує лише один спосіб його позбутися: попросити в учителя пробачення, голосно й чітко. Але Пер уже схилився над стереопрогравачем біля учительського столу, а вчителі зазвичай довго стоять у такій позі, вовтузячись з усілякими електроприладами.

За якийсь час кімната раптом сповнюється звуків. Я дуже добре знаю цю мелодію. Пер випростовується й замріяно усміхається, слухаючи музику.

— Хто знає, що це? — голосно питає він.

Я знаю. Це — саундтрек до фільму «Зоряні війни». Музика починає звучати, коли жовті літери на початку фільму віддаляються і зникають у космічному просторі. Я її обожнюю.

Але не насмілююся відповісти. Натомість втуплююся у парту й довго думаю про двійку, якої мені, мабуть, не уникнути.

На щастя, на уроці мова йде зовсім не про гітари на стінах. Пер розповідає про чоловіка на ім’я Джон Вільямс, який написав музику до «Зоряних воєн» та «Гаррі Поттера» і ще до цілої купи фільмів. Тому вчитель показує нам короткі уривки, а ми повинні описати музику словами.

Про себе скажу, що ніколи не розумів отого описування словами. Принаймні не зараз, коли мені ось-ось доведеться перед усім класом просити вибачення в учителя.

Але слушної нагоди в таких випадках ніколи не буває. Нема як уклинитися між принцесою Леєю і павуками в «Гаррі Поттері». До того ж я чим раз більше боюся, як це сприймуть хлопці-крутелики, бо я ж уже майже їхній друзяка. Тож треба попросити вибачення якось круто й невимушено.

Можливо, знову причесати п’ятірнею чуба.

Хвилини спливають. Півуроку вже минуло. Ось уже залишаються всього лиш чотири з половиною хвилини до дзвінка.

— А про цього малюка що скажете?

Пер показує фото милого, дивного, маленького ведмедика. Це — евок з шостого епізоду «Зоряних воєн». Без музики.

— Яким словом можна його охарактеризувати?

Я дивлюся на годинник. Совгаюся на стільці.

— Маленький, — каже хтось.

— Дивний, — каже Ніна.

— Кумедний, — каже Фатіма.

Пер записує слова на дошці.

— Окей! — Пер витирає пальці від крейди. — А тепер послухаймо музику! Чи пасує вона до цих слів?

Ще три хвилини. Тепер або буде пізно. Я підводжуся з-за парти.

— Слухаю, Антоне? — Пер дивиться на мене трохи здивовано. — Ти хотів щось додати?

— Е-е… я лише хотів сказати… попросити вибачення за те, що назвав вас… порочним… — я розмашисто проводжу долонею по чуприні. — Бо це зовсім не так. Ви ж всього лиш… пророчий.

Га? Що це я несу? Таж він ні те, ні друге!

Я знічено всміхаюся, трясу головою.

— Я хотів сказати, що ви всього лиш Курдупель.

У класі западає мертва тиша. Цього разу я відразу усвідомлюю, що сказав щойно. Мої вуха мовби спалахують полум’ям.

Невже це можливо? Я лише ТРИ дні в новій школі! А вже встиг ДВІЧІ образити вчителя! Назвав його Порочним Пером. І КУРДУПЕЛЕМ. Чи могла в цьому світі статися більша катастрофа?!

Нічого не кажучи, Пер вмикає музику маленьких ведмедиків.

А на дошці слова: «Маленький», «Дивний» і «Кумедний».

ЖИТТЯ ТВАРИН І КЕФІР

На другому уроці природознавство. У нас Уте з її дивним вимовлянням літери «и», а ми сидимо по четверо в наших групах, зісунувши прямокутниками парти.

— Говорячи про живу прюроду, ми часто вживаємо іншомовне слово, — каже Уте. — Знаєте, яке?

Угору здіймається кілька рук.

— Зоологія? — пропонує хтось.

— Фауна? — озивається ще хтось.

— Гаразд, — приходить на допомогу Уте. — Слово починається на біо…

Уле сидить навпроти мене й раптом піднімає руку.

— Слухаю?

— Біола, — каже Уле.

Він знає дуже багато всього. У кожному разі, про гриби. Однак Уте кахикає, даючи зрозуміти, що він помиляється.

— «Біола» — це кефір. Але вже тепло…

Мало кого цікавить, що Уле близький до розгадки. Крутий Карл підморгує мені зі своєї парти й голосно сміється — на весь клас.

Після розповіді Уте про біологію, що є усім живим, і зоологію, яка не про рослини, групи починають працювати самостійно.

Моя група отримує тему «Стадні тварини. Переваги й недоліки життя у стаді» і чотири екземпляри книжки з бібліотеки, яка називається «Стадо або життя». Із зображенням антилопи гну на обкладинці.

Ставши за останні