Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Та ніколи в світі, думаю я. Я ж прагну бути абияким. Майже невидимим. З підібганим хвостом.

Коли тато й Анна приходять додому, картопля уже готова. Вони приносять запіканку, куплену в супермаркеті. Ще теплу.

Тато радий, що день минув гарно. Навіть купив собі нові штани. Запіканка йому надзвичайно смакує.

— Знайти гарні штани дуже легко, коли маєш свого стиліста, — усміхається він до Анни.

Я мимоволі теж усміхаюся кутиком губ. Бо хоч мені й подобається Анна, мушу таки сказати: вона зовсім НЕ схожа на стиліста. Анна носить футболку й джинси, трохи вугласта. Ще й з натяком на вусики.

Але татові потрібне щось освіжаюче. Час від часу…

Сидячи зі шматочком м’яса, наштрикнутим на виделку, я несподівано згадую маму Кароліни. Оту з вадою мови, над якою незугарно підсмішкувалися хлопці-крутелики. І вмить засмучуюся. Бо раптом уявляю тата. Тата на шкільному подвір’ї. Неприємна думка.

Хай він і вимовляє «р», але, з іншого боку, є його кінський хвостик.

— Що поробляєш?

Увечері я пишу смс-ку Іне. Довго думаю над текстом повідомлення. Щоб воно було, так би мовити, casual, чи як це називається… Невимушено-випадковим. Ніби я зовсім і не пасую перед Мартіном.

А й справді, чого б це я мав перед ним пасувати? Він цілком звичайний хлопець. З… е-е… зовсім незвичайними біцепсами…

Приходить не та відповідь, якої я очікував.

«Ми дивимося кіно», — пише Іне.

Я ж питав, що ВОНА поробляє. Відповідати «МИ» граматична помилка! «Двійка» з норвезької!

Отже, кіно дивляться. Сподіваюся, щось зовсім не романтичне. Про війну, можливо, яку так полюбляють дивитися хлопчики з біцепсами.

Я пишу: «Яке?».

Іне відповідає: «Брудні танці».

Що? Брудні — ЩО? Раптом я зовсім не почуваюся випадково-невимушеним. І СЕРЙОЗНО боюся за Мартіна. Бо танці — це одне (Іне чудово танцює джазові танці). Але БРУДНІ танці?

«А ще Мартін зготував піцу».

Моєму мозку потрібно трохи часу. Дві погані новини з проміжком в одну секунду, а я ще й першої не перетравив.

Ні… Хай собі Мартін має карі очі й накачані біцепси, але піцу йому готувати зовсім НЕ треба.

«Я зварив картоплю», — пишу я і жбурляю від себе мобільник.

Я ВЛИВАЮСЯ

П’ятниця, моя підсвідомість така настрашена, що намагається проспати перший урок — норвезьку. Тому я зриваюся спросоння на двадцять хвилин пізніше.

Перед класом мене лякає ще одне: чи достатньо напшикав дезодоранту під пахви, бо ж біг усю дорогу з дому до школи.

Учні вже порозгортали підручники з норвезької мови, коли я роблю невдалу спробу прокрастися до класу непоміченим.

— Привіт, Антоне, — відразу помічає мене Пер.

Я не смію глянути йому в вічі (не знаю, як можна глянути в вічі людині, яку обізвав порочним курдупелем). Я щось крехчу у відповідь і пірнаю в наплічник, щойно сівши за парту.

Констатую, що забув обгорнути підручник обкладинкою, але вибирати таки доведеться: або нарватися на зауваження вчителя, або позбавити себе захисного камуфляжу. Тому я ставлю книжку сторч на дальшому краю парти, а сам ховаюся за нею, намагаючись злитися зі стільницею.

Мій п’ятий день в старшій школі, я спорудив собі фортецю.

Урок тягнеться довго, мені вже стерпла потилиця. І саме тоді, коли я вже повірив, що врятований, лунає гучний голос Пера, який заглушає дзвоник з уроку.

— Антоне, я хотів би попросити тебе на два слова!

Зненацька підручник завалюється, і ось ми вже обидва з ним лежимо долілиць на парті.

Ой, ні, думаю я. Але киваю, черкаючи підборіддям по стільниці. Заздрісно дивлюся на підручник з норвезької, який може собі спокійненько лежати, а в мене серце вистрибує, і майбутнє вимальовується геть нерадісне.

На два слова, ага… Не інакше, як доведеться вислухати не одну сотню слів!

Потім я довго чекаю. На Пера, який неквапно складає свої книжки, на Карла, який останнім виходить з класу (уже в дверях він подає мені знак, мовляв, тримайся! Але це не надто допомагає).

— Отже, — починає Пер.

Він проходить між партами, сідає поруч зі мною, за парту Енергійного Ейвінна. Я бачу, що його ноги не досягають підлоги.

— Отже, подобається тобі старша школа?

Що? Я здивовано витріщаюся на нього. Чи подобається мені школа? Я ж думав, ми говоритимемо про те, чи подобаюсь я ЙОМУ! Чи радше: про те, як я йому НЕ подобаюся.

Мабуть, учитель розігрівається перед серйознішою розмовою. Багато дорослих починають розмову з чогось приємного, перш ніж перейти до неприємностей. І все ж я здивований.

— Ну, так, — кажу я і раптом бовкаю те, що казав нещодавно Сіґне Салвесен. — Я… намагаюся… влитися…

— Влитися?

— Так.

— Гаразд… І як, на твою думку, відбувається влиття?

Я не знаю, що відповісти. Бо не всюди влиття успішне. Як-от з Мартіном, наприклад. І Уле ніяк не спроможеться влитися. А от з Сіндре й Карлом ситуація начеб ліпша. Не розумію лише, чи тим шляхом, що треба, усе простує.

— Та-а, — бурмочу я. — Начеб непогано… довливався десь до середини.

— Гм, — спроквола киває Пер. — Може, хочеш поговорити?

Поговорити? Раптом до мене доходить: Пер не мав наміру вичитувати мене за порочного курдупеля. Зовсім навпаки. Він хвилюється, чи все в мене гаразд. Може, мені непросто в сім’ї. Не знаю, що гірше.

— Ні, — кажу я. — Не дуже люблю балачки.

— ОК, хай так…

Пер попліскує мене по плечі.

Я ще якийсь час сиджу за партою. Почуваюся наче драґлі. Хоча мав би радіти.

ЯЙЦЯ

Вечоріє. Я сиджу в своїй кімнаті, готую домашні завдання. За останні тижні ми вивчили, як тварини пристосовуються до навколишньої природи. Зараз читаю про хамелеона. Він виживає завдяки своїй схожості з сухим листочком.

Я саме на середині розділу, коли дзвонить мобільний.

— Ти вдома?

Це — Іне, голос захеканий.

— Так.

Секундна пауза.

— Прийди до мене!

Я вирушаю до Іне. Щось незвичне в її голосі змушує мене щосили натискати на педалі.

Іне стоїть біля подвійного гаража перед своїм будинком, коли я зістрибую з велосипеда.

— Я ненавмисне…

Спершу я дивлюся на неї, потім їй під ноги. І розумію, чому в неї такий нещасний тоненький голосок.

На асфальті перед гаражем лежить нерухома пташка.

І купа крові.

Я мимоволі відвертаюся. Вигляд крові не для мене.

— Я лише хотіла взяти велосипедну помпу, — тихо промовляє Іне.

Я запитально дивлюся на неї.

— А коли зачиняла ворота гаража, то… то… притиснула її…

Іне показує рукою, і я бачу сліди крові угорі воріт.

Я вдруге відвертаюся.

— Я відчинила ворота, а вона… просто впала на землю… мертва, — голос в Іне зривається.

І отой схлип у голосі пробуджує у мені бажання негайно її поцілувати, але мить начеб зовсім не слушна.

— Їй… їй уже не боляче, — незграбно намагаюся заспокоїти Іне.

Іне дивиться на мене потемнілими очима.

— ЦЕ ще не найгірше, — каже вона, відчиняючи ворота гаража.

Ми заходимо досередини, вона знову показує.

— Візьми драбинку!

Я вилажу по драбинці нагору.

На невеличкому виступі під самою стелею висить на стіні грудка з глини й соломи. А на вершку тої грудки отвір, достатній для того, щоб могла залетіти й вилетіти маленька пташина. Справжнє гніздечко в Іненому гаражі!

Я піднімаюся ще на один щабель. Стояти на останньому моторошно, але мушу