Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг

Усі повідомили, що малюють, окрім Уле. Він запопадливо черкає на аркуші паперу і, звісно ж, не чув запитання.

— А ти що малюєш, Уле? — звертається до нього Уте.

Уле підводить голову.

— Слона…

ТЮЛЕНЬ-ХОХЛАЧ ТА ІРЖАННЯ

Я навіть не пробую знайти на перерві Іне з Мартіном. Я навіть не йду з Сіндре в туалет, хоч він кликав. Кажу на виправдання, закочуючи очі, — «групова робота» і веду Уле в бібліотеку. Там сідаю на канапу, нахиляюся до нього.

— Ми трохи вже говорили про… соціалізацію, — кажу я, складаючи докупи пучки пальців.

— Так, — погоджується Уле.

— І про вливання…

Уле киває.

— Думаю, тобі треба докласти більше зусиль, — кажу я.

Я ж теж намагаюся влитися, загортаю п’ятірнею чуба і все таке. Однак більше турбуюся про Уле. Бо він тим часом щось не надто вливається у зграю. Точніше кажучи, зовсім нікуди не вливається.

— То що думаєш? — питає Уле.

— Думаю, тут важливі два моменти. Мова тіла й мускулатура.

Постає невеличка пауза, Уле спантеличено дивиться на мене.

— Ти оце зараз про тюленя-хохлача кажеш?

Я не стримую сміху. Ні, нам з Уле важко буде влитися у зграю з нашими носами-бульками. Я хитаю головою.

— Я кажу про мову тіла, властиву крутим ЛЮДЯМ.

— Ага, — киває Уле.

— І я вважаю, нам треба наслідувати.

Уле знову непорозуміло витріщається на мене.

— Наслідувати? Кого?

Я випалюю, навіть не задумуючись.

— Карла й Сіндре! Ну, треба копіювати їхню мову тіла. Руки, ноги і все інше.

— І що тоді буде?

— Вони нас полюблять, — кажу я, бо десь ніби вичитав, що назагал люди люблять собі подібних.

— ОК!

Уле дуже часто покладається на мою думку. Зазвичай я маю рацію.

— А що робити з мускулатурою? — питає він.

Так, мускулатура. Ось тут ядро всього. Принаймні МОЄ ядро. Бо якщо говорити про мускулатуру, то мова, чесно кажучи, переважно про мене. Чи радше про Мартіна.

Слушний момент, щоб Уле зацікавився накачуванням м’язів, саме до цього я вів.

— Ви ж маєте вдома тренажерний зал з усілякими тягарями.

Лунає дзвінок на наступний урок.

— Ще одне, — кажу я, перш ніж ми побіжимо на урок. — Ти певний, що хочеш пошити слона?

Уле киває.

— Слон — це круто, я вважаю, — каже він. — Це ж не гриби…

Після спареного уроку математики мені спадає на думку, що час уже й самому трохи соціалізуватися. Без Уле. Хай поки тренується без мене. Тому я рушаю за крутими хлопцями на баскетбольний майданчик перед школою, спостерігаю, як вони раз по раз закидають м’яч у кошик.

Найвлучніший Карл. Він ніби зависає у повітрі, кидаючи м’яч, і завжди поціляє. Тоді як Сіндре закидає здалеку, і м’яч вдаряється високо в стовпець.

Я ж вдаю, ніби мене баскетбол поки не надто цікавить.

Коли м’яч викочується з майданчика на автостоянку, ми стоїмо разом і балакаємо про вчителів. Про наших нинішніх і про вчителів старшого брата Сіндре, які ще дивакуватіші за наших.

Раптом з’являється Уле. Нізвідки, ніби з іншого виміру. Він стає біля Крутого Карла й відверто його розглядає. Наче й не розуміє, що той бачить його боковим зором.

Мене трохи бере моторош. Крутий Карл обертається, складає руки навхрест на грудях і сміється.

— Привітики!

— Привітики! — відповідає Уле, теж складає руки навхрест і сміється.

Ось тільки його сміх більше схожий на іржання.

Карл зводить догори брови. Певно, йому дивно, чому Уле ірже без жодної на те причини.

Я не сміюся. Я знаю, що відбувається: Уле наслідує. Він копіює Карлову мову тіла, точнісінько виконуючи мої інструкції. Але надто відверто.

Карл знову сміється. Уле ірже.

А я думаю: це аж ніяк не самотренування. Це — ризикований спорт.

— Ну-ну, — каже врешті Карл. — Як там поживає наш слон?

Сіндре регоче.

— Це не зовсім слон, це — слоненя, — починає Уле.

Та, на щастя, йому не дають договорити. Саме тієї миті дуже вчасно з’являється опасиста пані, іде до нас, роззираючись на всі боки.

— Я шукаю свою доньку, їй треба до стоматолога, — каже вона з дуже дивною вимовою (звучить, як «тлеба», а не «треба»).

Цікаво, може, у жінки вада мовлення чи щось таке, думаю я. Вона не вимовляє «р».

— Можете мені допомогти?

Жінка всміхається, але чомусь дивиться лише на мене. І хоч я нівроку розгублений, бо не знаю, чи круто допомагати чужим людям, усе ж запитую:

— Як звати вашу доньку?

— Калоліна.

Звісно, що насправді доньку звати не так. Але звучить саме так. Ми стримуємося, щоб не засміятися. (Усі, крім Уле, бо він ніколи ні в чому не стримується.)

До нас прямує якась дівчина. Вона радісно махає рукою і біжить підстрибом.

— Ось ти де, долога!

Жінка, яка, вочевидь, має ваду мовлення, і є її мамою. Вони обіймаються і рушають до червоного авта з увімкненими «стопами».

— КАЛОЛІНА! — регоче згодом Сіндре. — Супер!

Карл теж сміється. Уле, на щастя, не ірже.

А мені судомить горло.

Дівчина, яка разом з мамою прямує до автостоянки, вчиться у нашому класі.

Ота товстуха, ім’я якої ніяк не може запам’ятати Карл.

КАРТОПЛЯ VS. ПІЦА

Сіґне Салвесен зраділа кросвордам, хай навіть я приніс їх на день пізніше. Вона готує лимонад, приносить печиво. Чи, правильніше сказати, прикочує печиво. Недавно їй привезли ходунці на коліщатах.

— То як тобі в старшій школі? — цікавиться вона.

— Та-а… Намагаюся вливатися.

— Ага…

Сіґне сідає, бере печиво й замислено дивиться на мене.

— Треба ж влитися у гурт, — пояснюю я.

— Треба, — погоджується Сіґне.

Я вагаюся, чи пояснювати їй детальніше про зграю, і вирішую, що не варто.

— А ви… ще досі зла?

Сіґне хитає головою.

— Не так, щоб загалом.

Це я вже чув раніше.

— А чому злитеся зокрема?

— На оте, — Сіґне сердито дивиться на ходунці. — Що б я не робила, усе на коліщатах!

— Хіба ж вони такі небезпечні? — намагаюсь я її розрадити.

Тепер Сіґне дивиться з-під лоба на мене.

— Так, якщо маєш божевільну сестру на четвертому поверсі на іншому кінці міста, — бурчить вона. — Без ліфта!

Я й не знав, що Сіґне має божевільну сестру. Щоправда, було б дивніше, якби вона мала нормальних родичів.

Хай там як, але нелегко бути старим.

«Привіт, Антоне! Було б класно, якби ти поставив варитися картоплю».

Удома, у вітальні на столі, лежить записка. І це не татів почерк. Зате підписана смайликом з трьома волосинками на голові.

Ха-ха, поставити картоплю я можу запросто. Але трохи дивно, що про це мене просить Анна. Вона ж тут не мешкає!

Я поставив каструлю на плиту й узявся читати про вовків, доки варилася картопля. Про вовчу зграю, звісно.

«У вовчій зграї усім заправляє альфа-пара», — написано в бібліотечній книжці. Я відразу подумав про Карла й Сіндре.

«Альфа-пара має промовисту мову тіла — завжди високо піднятий хвіст, а тварини нижчі за рангом підкоряються їм і запобігливо лижуться».

Підкоряються? То так вовки вливаються у зграю?

Я раптом розсміявся, уявивши вираз обличчя Сіндре, коли б Уле полизав його на баскетбольному майданчику. Але суть збагнув. Хтось мусить бути зверху, а хтось — знизу. Якщо ти внизу, мусиш лизати старшого.

Під текстом — фото хирлявого вовка з підібганим хвостом.

«Положення хвоста вказує на підлеглість», —