Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг
ГНУ
Ні наступного дня, ані ще наступнішого ніякого вимахування руками не відбулося. Уле вирізали бородавку на ступні, і йому довелося сидіти вдома. Задля підтримки мотивації я послав йому кілька нагадувань на мобільний.
Учора написав:
«Розмашистий крок і впевнений погляд сигналізують про вміння тримати все під контролем».
І сьогодні:
«Розставлені ступні свідчать про домінування і впевненість у собі. (Ніколи не стій рівно!)»
Потім додаю:
«Було б добре потренуватися удома».
І сам ходжу до школи й зі школи, широко ставлячи ступні.
Удома вчу уроки. Про гну. Вони разом з численними іншими стадними тваринами живуть в Африці.
Я гортаю бібліотечну книжку до потрібних сторінок і натрапляю на моторошну картинку: антилопа гну безвольно теліпається у пащі лева, а решта стада зникає за краєм фотографії.
«Жити в стаді безпечніше», — написано під фото.
Ага, думаю я. Не надто допомогло б мені стадо, якби я опинився на місці тої антилопи.
Але нижче є пояснення. «Лев на полюванні може вполювати лише одну особину за раз. Що більше стадо, то більше безпеки для окремих особин».
Тепер розумію. Що більший вибір має лев, то більше шансів не бути з’їденим. Проста математика.
Мені спадає на думку: у людей усе майже так само. Той, хто прагне ворожнечі, ніколи не нападатиме на юрбу.
Хоч я й сиджу в своїй кімнаті, думками раз по раз повертаюся до свого класу.
Існує два види людей, думаю я. Такі, що відразу є членами стада, це в них виходить само собою, без будь-яких зусиль з їхнього боку. Таких видно відразу. Як Карл та Сіндре, наприклад. Альфа-пара.
А є самітники, яким треба добряче докласти зусиль, щоб стати своїми, щоб стадо не кинуло їх напризволяще. Такі, як я, Уле, Ейвінн та Невгамовний Нільс. Хлопці з книжками про гриби, окулярами й великими вухами. Це нам потрібний захист стада.
Ніхто не хоче бути зайвим гну.
— О, так, мандрівка з ночівлею, — усміхається тато, коли я показую йому записку від учителя.
Він накриває на стіл у кухні.
— Ми розмовляли про це на батьківських зборах, учителі хочуть, щоби з учнями поїхало й багато батьків.
Я ціпенію. Відразу думаю про найгірше.
— Сподіваюся, ти не зголосився добровольцем?
Тато сміється.
— Ні, не хвилюйся! Я маю інші плани!
Я полегшено видихаю. НЕ хочу ніякої присутності тата з його кінським хвостиком у мандрівці з класом. Та ще й тоді, коли намагаюся стати крутим у зграї.
Хтось дзвонить у двері. Прийшла Анна, хоч сьогодні й не вихідний. Із суші та нектаринами.
— Ми збираємося з Анною на відпочинок до її літньої хатинки, — повідомляє тато й додає: — На наступні вихідні.
Я трохи гальмую.
— Але ж у мене тоді мандрівка з ночівлею, — кажу я.
— Саме тому… — тато щасливо всміхається до Анни, і суші випадає йому з паличок на тарілку.
До мене нарешті доходить. Відпочинок у літньому будиночку без мене, якщо вже випала така слушна нагода.
— Чудово!
Бо це й справді чудово. Мені подобається, коли татові добре.
І все ж трохи дивно, що тато любить двох людей, але їде відпочивати з однією людиною, і це не я.
ГЕНИ Й НЮХАЛЬНИЙ ТЮТЮН
«Якісні протеїни важливі для нарощування міцних, твердих м’язів. Почни свій день з вершкового сиру».
Я починаю день з сиру. Такого поганого початку дня я вже давно не мав. Ледве не блював.
Та все ж, давлячись сиром, читаю про тіло й харчування. Бо людині, котра хоче якнайшвидше наростити біцуху, не байдуже, що вона в себе напихає.
«Тобі також необхідні вуглеводи й фрукти, — написано там, наприклад, а нижче — таке: Банани можуть стати чудовою перекускою».
Банани, о, так. Досконалий вихід зі ситуації, бо, глянувши на годинник, я бачу, що намастити собі канапки в школу вже не встигаю. А в скляну миску на столі у вітальні Анна поклала велике гроно з семи бананів. Не мої улюблені фрукти, мушу визнати, та це в мільйон разів ліпше, ніж грудкувата біла маса, якою я щойно давився.
До того ж чого не зробиш задля здоров’я?
Я кидаю в наплічник сім бананів і йду в школу.
Сьогодні четвер, і в класі трохи інша атмосфера, ніж звичайно. Бо завтра по обіді ми вирушаємо в дводенну мандрівку — від п’ятниці до суботи. Спатимемо в хатині серед лісу й скріплюватимемо між собою узи.
Насправді дехто, здається, уже скріпився узами. Ніна й Вікторія, наприклад, сидять, тісно притулившись головами, і шепочуться, а Сіндре й Карл кидаються одне в одного олівцями, як це прийнято між друзями.
Щойно я сідаю за парту, чую, як хтось шкрябає мене по спині. Це Карл, який сидить за мною. Він лукаво всміхається.
— Привіт, Антоне! Готовий завтра до маленького акту… цивільної непокори? — каже він, дриґаючи бровами, що мало б означати: «Ти ж розумієш, про що я».
Під «цивільною непокорою» Карл має, очевидно, на увазі жувальний тютюн. Він постійно хвалиться круглою коробочкою, яку носить у кишені.
Я трохи лякливо дивлюся на його брови. Завжди боюся чиїхось очікувань від себе. Та й ніколи не почувався готовим до «цивільної непокори». Навпаки, я з тих людей, котрі весь час бояться вчинити неправильно. І бояться, що їх упіймають на гарячому.
— Хе-хе, — хихочу я у відповідь.
Моє хихотіння може означати, що я маю на думці якийсь дуже «непокірний» вибрик. Або й ні.
Карл підморгує мені. Плескає себе по кишені. Припускаю, там лежить бляшанка з тютюном. На якусь коротеньку мить я теж пробую подриґати бровами, але в мене нічого не виходить, і я миттю відвертаюся до дошки.
Мені перехоплює горло, бо раптом усвідомлюю, що в мандрівку поїде роздвоєний Антон. Один — звичайний, який боїться вчинити щось неправильно й дружить з Уле. Другий — крутий, який обзиває вчителів порочними курдупелями. І жує тютюн.
— Survival of the fittest, — каже Уте. — Хтось про таке чув?
Починається урок природознавства, і догори тягнеться ліс рук.
Ніна так трясе рукою, що Уте дозволяє їй першій відповісти.
— Це означає, що виживає найсильніший, — випалює Ніна.
— Правильно, а можеш пояснити детальніше?
— Найсильніший б’ється з іншими й перемагає, а тому йому дістається самка. І дітки. Дітки потім теж стають сильними…
Цієї миті я не можу не думати про себе. Був би тато сильним і крутим, і я б таким виріс. Татова вина, що я коротун з великими вухами. І його батьків — теж.
— Отже, бути сильним вигідно? — веде далі Уте.
Ніна киває.
— Таким чином прогресує світ, — докидає з місця репліку Сіндре, не піднімаючи руки. — Найслабші програють і не мають пари. І дітей не мають. Тому погані гени зникають, а добрі зберігаються.
Сіндре закочує рукав светра й демонструє свої біцепси. А тоді сміється і додає:
— У нашій родині ми зібрали найкращі гени!
Останні слова він каже жартома, і всі сміються, та водночас розуміють, що саме так він і вважає. Такі, як Сіндре, мають право так вважати.
Уте якусь мить дивиться на нього.
— Що ж, звюриний світ може бути брютальним, — каже вона з жахливим німецьким акцентом. — Але природний відбір вплинув насамперед на розвиток життя на Землі, від крихітних одноклітинних організмів аж до людей. Ідеться, насправді, про мутації, тобто зміни спадкових факторів, які уможливлюють подібний