Антон та інші зі зграї - Гюдрун Скреттінг
Я теж читаю, але не так запопадливо. «Тварини тримаються зграями, щоб вижити в безжалісному світі», — написано в книжці.
Я думаю: безжалісний? А птахи, які радісно щебечуть, і коти, які вигріваються на сонечку? Як на мене, життя тварин — суцільна ідилія. Сонце, дзижчання комашиних роїв, пташиний спів. Саме тому я залюбки став би комахою.
А вже за мить думаю: рій і стадо мають багато спільного. Може, таки варто більше довідатися про стадне життя. І влитися, так би мовити. Тваринам, здається, це дуже легко вдається.
Принаймні гну на обкладинці має цілком вдоволений вигляд.
— Тут написано про спілкування…
Невгамовний Нільс уже на третій сторінці. І не такий вже він скромник, як я спершу думав. Ось Нільс трохи пустотливо поглядає на решту групи й зачитує вголос: «Стадні тварини спілкуються одні з одними за допомогою звуків, запахів і мови тіла», — і пирхає.
— Уявляєте, якби людям довелося спілкуватися через ЗАПАХИ!
Ейвінн теж сміється за своїми окулярами з грубими скельцями.
— Перділи б одні до одних, нє?
Ні Карл, ні Сіндре зараз не дивляться у наш бік, і я дозволяю собі теж тихенько посміятися.
— А звуки? — веде далі Нільс. — Люди теж спілкуються звуками. Розмовляють же…
Я не кваплюся.
— Ну… — протягло кажу. — Але звуки тварин значно простіші. Я маю на увазі: хрю або му… Що тут складного?
Моя група знову регоче.
Сам я сміюся не так щиро, бо у вухах досі лунає зверхнє гиготіння Карла, коли Уле сказав «біола». У тваринному світі «біола» ні до чого. Це смішно…
Що ж, одне відомо напевно: тваринам простіше спілкуватися за допомогою звуків і запахів.
— А як спілкуватися мовою тіла? — не вгаває Ейвінн.
— Коли моя мама сердиться, це відразу помітно! — хихоче Нільс.
Ми посилено думаємо, гойдаючи в повітрі олівцями.
— Одного разу я бачив по тєліку хохлача.
Це знову озивається Нільс.
— Хохла… кого? — питає Ейвінн.
— Тюленя… То така тварина, як морж, — пояснює Нільс. — Він може надувати носа великою булькою, коли хоче похизуватися собою перед іншими. Чим не мова тіла?
Я мимоволі всміхаюся сам до себе. Якби наш клас був стадом хохлачів, я знаю, хто мав би носи-бульки.
Я зиркаю на Крутого Карла й Суперового Сіндре в групі по сусідству. Вони розвалилися на стільцях, заклавши руки за голови. Круті наскрізь!
Потім переводжу погляд на Уле, який чемненько сидить і трусить ногою, аж парта скрипить.
Мова тіла, думаю я. Варто її навчитися.
Тільки ж не брати приклад з хохлача.
МАРТІН І БІЦЕПСИ
— Це — Мартін, — каже Іне.
Ранок. Іне чекає біля шкільної огорожі.
Хлопець поруч з нею високий. У нього майже чорне волосся, а плечі ширші, ніж решта тіла. І хоч надворі холодно, він вдягнений у футболку на короткий рукав. Ну, ясно! Треба ж продемонструвати свої біцепси.
— Привіт, — усміхається Мартін з карими очима й цілком нормальними вухами.
Мартін — зведений брат Іне. Той, що живе в будинку, де що другий тиждень живе й Іне. Якому геть не п’ять рочків і який, звісно ж, не катається на триколісному велосипеді. Зате має біцепси й трицепси, як середньостатистична горила.
— Привіт, — киваю я і не спішу подавати руки — щастя, що маю кишені.
Уле байдуже до Мартінових біцепсів.
— У який клас ти ходиш? — питає він.
Я бачу, як Уле доводиться трохи задирати голову, щоб бачити Мартіна, хоча Уле вищий за мене.
Іне всміхається.
— Мартін вчиться у моєму класі.
Моя нижня щелепа відвалюється нижче пупа.
ЩО?! У класі Іне? Я не менше п’яти разів переводжу погляд то на Іне, то на Мартіна. А на думці крутиться:
1. Це я мав би вчитися з Іне в одному класі.
2. Чому це вона так мило усміхається?
Мартін теж усміхається. Лише цього ще бракувало! Усміхається білющими зубами. Мартін, з гладенькою шкірою і підборіддям, як у Гаррісона Форда, що грав Гана Соло в «Зоряних війнах». Форда у молодості, звичайно.
Уле киває.
— То ми тепер по двоє друзів у двох класах, — задоволено підводить він підсумок.
На жаль, я мушу тримати свою злість у рамках, коли Іне з Мартіном стоять так близенько. По двоє друзів у двох класах, ага… Мені все більше не подобаються числа.
Ні, звісно ЦЕ нічого ще не означає. Якби я хотів скласти список своїх найстресовіших провалів у житті, числа там не були б основним пунктом. А список був би таким:
1. Мартін.
2. Мартін.
3. Мої верхні кінцівки. І тут мова не про горилу. Скоріш про комара.
4. Порочний Пер.
(Я міг би ще додати п’ятим пунктом у дужках броколі. Але це було б майже несерйозно.)
— То що… придумаємо якусь розвагу після школи? — питає Іне й додає: — Вчотирьох!
Вчотирьох? Не знаю, як називається число, те, котре НЕ щасливе.
— На жаль, я вже маю одну домовленість, — кажу я.
Певною мірою, це правда. Мушу купити кросворд для Сіґне Салвесен.
Дзвонить дзвінок на нинішній перший урок — мистецтво і ремесло. З Утою.
Якихось особливо приємних новин у неї для нас не знайшлося. Уся наша паралель має пізніше восени поставити мюзикл. А НАМ, нашому класу, треба пошити «завісю» для сцени.
Клас стогне. Переважно хлопці, звісно. Завіса! Що може бути нудніше!
— Кожен з вас повинен пошити якусь фігуру, на ваш вільний вибір, а потім ми їх пришиємо на велику завісу, — пояснює Уте. — Зрозуміло?
Карл насмішкувато шкіриться.
— Наскільки вільним може бути вибір? — питає він з місця, навіть не піднявши руки.
Уте вдає, що не почула, свист у класі теж ігнорує.
— Спершу намалюємо ескізи.
Фігура на вільний вибір. Я щосили мізкую, що ж вибрати. У кожному разі, щось просте. Я, правду кажучи, маю сертифікат за шостий клас з шиття на швейній машинці, але це ще зовсім нічого не означає. Онде Уле пришив торбинку з перевдягачкою на фізкультуру до своєї футболки й попри те також отримав сертифікат.
Я з цікавістю роззираюся навколо. Карл малює біля мене цицьки, а Сіндре — пісюн. Але з наближенням Уте скоренько зіжмакують папірці.
— Хтось з вас, високих і сильних хлопців, міг би мені допомогти? — запитує вона.
Уте дивиться у наш бік, та звертається аж ніяк не до мене.
Сіндре найцибатіший у класі, відразу встає, так… недбало й неквапно. Він завиграшки знімає з високої шафи величезну коробку з клаптиками тканин.
— Качаюся, — пояснює він, знову сідаючи на місце, закочує рукав і показує чималенький м’яз передпліччя. — Останній місяць тренував щодня.
Карл схвально шкіриться.
— У мене — те саме! Скоро будуть «кубики» на животі.
— І в мене!
На жаль, це вихопилося у мене. Мені відразу хочеться відкусити собі язик. Бо Сіндре й Карл витріщаються на мої руки. Довго…
— Е-е… я треную… внутрішню силу… — белькочу я.
— Внутрішню силу?
— Це така… нова методика, — швидко пояснюю я. — З Перу…
Саме тієї миті повз нас, на моє щастя, знову проходить Уте. Ми притьмом схиляємося над своїми аркушами, я щодуху малюю футбольний м’яч, який чомусь схожий на яйце.
— Радо послухаю, з чим ви визначилися, — усміхається Уте до класу.
— Баскетбольний м’яч, — каже Сівер.
— Гандбольний м’яч! — вигукує Сара.
Не найкреативніший клас
