Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі - Ярослав Михайлович Стельмах
- А по-моєму, вона прибігла з півдня, - докинув Бурмосик. Друзі перезирнулись.
- То звідки ж я прибігла? - сумно запитаю зайча.
- Звичайно, у школі нас учили розпізнавати сторони світу, - сказав Буцик, - та я вже забув, як воно робиться. Адже два місяці тривають канікули. Є така штука, - мовив він по хвильці, - яка визначає оці самі сторони світу. От тільки як вона зветься? Бомпас чи момпас…
- Може, монпансьє? - облизнулась Люська.
- Або «Золотий ключик», - і собі підхопив Бурмосик.
- Та ні, цукерки тут ні до чого. О, згадав! Компас! Якби ми його мали, то одразу ж визначили б, звідки ти прибігла.
- А де ж ми його візьмемо? - посмутнішало зайча.
- Компас у нашому лісі має тільки дядько Кажан. Він літає вночі, тож без компаса йому не обійтись. Але навряд чи дядько погодиться його позичити.
- А ми дуже попросимо, - сказала Люська.
- А цур тобі! - почули друзі, підходячи до граба, на якому жив дядько Кажан. - Щоб тобі печінки поодбивало! Щоб ти до кінця днів своїх голодний ходив! Щоб тобі живіт здуло! Щоб тобі ребра позападали! Щоб ти…
- Ой, як смішно він висить! - зареготала Люська. - Дивіться - догори ногами!
- Цить, - зашепотів до неї Буцик. - Що ти тямиш! Якщо дядько почує тебе - нічого не дасть. Для кажанів це нормально. Ану, разом…
- Доброго дня, дядечку! - дружно гукнули всі троє.
- Га? - озвавсь Кажан. - Хто це до мене привітався? Так світло, що нічого не бачу. Це ти, Бурмосику? Ти, Буцику? А хто ще з вами?
- Це Люська! - мовив Буцик.
- Здрастуйте, дядечку, - ще раз поздоровкалась Люська. - Так здорово ви висите на гілці. Ой, якби я так уміла!
- Еге ж, - одразу полагіднішав старий. - Звісно, не одній тобі - всім так хотілось би, та не в кожного вийде. Смішно навіть подумати, як ви всі відпочиваєте. Ну, а що вас привело до мене?
- Розумієте, дядечку. - пояснив Буцик. - Ми оце засперечались, де яка сторона світу. Чи не змогли б ви на півгодинки позичити нам свого компаса?
- Е-е, - схитнув головою Кажан. - Вам компас для іграшок, а я без нього літати не можу. Зіпсуєте - а я потім заблукаю. Ще до Болотяника втраплю. Не дам!
Довелося розповісти Кажанові про Люсьчину пригоду.
- Це інша справа, - мовив дядечко. - Та однак компаса не дам, а от полетіти з вами можу. А щоб йому живіт до спини присох, щоб йому…
- Кому це? - поцікавилася Люська.
- Та кому ж, як не отій почварі, - одказав Кажан.
- Почварі? - перезирнулися друзі. - А на що вона схожа?
- Та таке щось жовте, з хвостом, і реве - не приведи Господь…
- Толябун! - скрикнуло зайченя.
- Лев? - вихопилось у Бурмосика.
- Еге ж, лев, а-ах, - позіхнув Кажан.
- Зараз засне, - прошепотів Буцик і закричав: - Дядьку Кажане!
- Що? - розплюшив той уже було склеплені повіки.
- Та ви ж обіцяли про лева розповісти.
- Про якого лева?
- Про того, шо недавно тут пробігав.
- А-а-а, - згадав старий. - Щоб йому живіт до спини присох!
- От-от! Що ж він зробив?
- Значить, діло було так, - почав Кажан. - Уранці я повернувся з болота, куди літав на полювання. Там, коло берега, комарі особливо смачні. Такі жирненькі, вгодованенькі, тож наївся досхочу. А вдень же, звісно, треба поспати, - вів далі дядько. - Отож я прилетів, умостився на своїй гілочці й заснув. Через деякий час прокидаюсь од того, що неподалік хтось голосно гарчить. Розплющую я одне око, придивляюся - стоїть перед сусіднім деревом оця ж чума. Затим загнав у стовбур свої пазуриська й дряпає - аж я на гілці весь затрусивсь. «Гей ти, - крикнув я, - ану забирайся звідси!» Та він і оком не зморгнув, орудує пазуриськами - аж навколо все куриться. А тоді мовив Вовкові - той вовцюга теж тут крутився: «Ще дерева зо три - й вистачить. Хай тоді пошукає, звідки прибігла». А потім обоє подалися геть… А-ах, - позіхнув Кажан і заснув.
- І зовсім цей лев не дурний. - мовив Буцик, коли йшли назад. - Таке придумати - обшкрябати ще кілька дерев. Спробуй вгадати, де оте, найперше.
- Ех, якби я вчилася в школі, то зразу сказала б, де мій ліс, - схлипнула Люська.
- І Вовк до нього пристав, - нагадав Бурмосик. - Швидко вони знюхались. Тож треба стерегтись. І необхідно попередити всіх у лісі. Адже це велика небезпека.
- Ти не побивайся дуже, - звернувся до Люськи Буцик. - Поживеш трохи в нас, а там щось надумаємо. Неодмінно. В гурті воно й веселіше.
- І безпечніше, - додало зайча. - І мені можна буде цілий день рвати квіточки?
- Гм… - розгубився Буцик. - Ну, якщо…
- Дуже добре, - зраділа Люська. - А як ви думаєте, мені у вас сподобається?
- Сподіваємося, - почулось у відповідь.
Друзі ступили на лужок, де стояла їхня хатка, та жоден не помітив, що в густій ліщині світять за ними дві пари жадібних і голодних очей.
- Ой, яка троянда! - скрикнула в захваті Люська, вздрівши кущ троянди коло ґанку. - Вона
