Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі - Ярослав Михайлович Стельмах

- У нас царів немає! - Вовк штовхнув візка. - Кожен собі хазяїн.

- Та почекай же, - заступив йому дорогу лев. До такої мови він не звик у себе в джунглях. - Ми ж із тобою начебто родичі, а ти мене так стрічаєш.

- Родичі? - здивувався Вовк. - А ти хто ж такий?

- Я - лев. Чув, мабуть?

- Та чув… Звідки ж ти тут узявся?

- Отож-бо! З Африки самої. Прилетів до нас один, увесь біноклями обвішаний, компасами… Я його з’їсти хотів, але спершу дай, думаю, перевірю, що в кошику лежить, який до повітряної кулі прив’язаний. Заліз іздуру, а куля та знялась і залетіла аж до вас.

- З’їсти, кажеш, його хотів? - похмуро перепитав Вовк. - Я теж якось на дівчинку надибав. Як її звали - забув уже: чи то Червоний Каптурик, чи Беретик. Не пам’ятаю. «Я, - цвіргоче, - до бабусі йду, а бабуся в хатці живе. Треба за мотузку смикнути, дверцята й відчиняться». Я й попхався туди. Бабцю проковтнув, окуляри її нацупив, лежу - онучку чекаю. А онучка - не в тім’я бита, мисливців навела. Ті як пальнули з обох цівок! Що там було - страх. Відтоді я людей не чіпаю. Нє-є, нема дурних. І тобі не раджу.

- Еге, бачу, не пощастило тобі, - співчутливо промовив лев. - Ну, а я таки з’їв би отого, та хто ж знав, що куля полетить.

Толябун вирішив не розказувати, як усе було насправді.

- А тепер що ж думаєш робити? - поцікавився Вовк.

- Погостювати трохи хотілося б. Добре у вас тут. Не жарко. Та нема де жити, нема чого їсти, - поскаржився Толябун, з надією зиркнувши на Вовка.

«Еге, його пусти! - тим часом думав Вовк. - Такому їжі не настачишся. Он мордяка - хоч об дуба бий».

- Мені багато й не треба, - правив далі левисько. - Хоч би зайчатко якесь чи козенятко, а можна й баранця…

- Охо-хо, баранця, - зітхнув Вовк. - Якось я перестрів одного. А він мені: «Роззявте, - каже, - пащу, я в неї сам стрибну, шоб вам зручніше було». Я, дурний, і роззявив. А він як розбіжиться, як буцне мене тими рогами. Ой-ой-ой… Що там було! Я відтоді зарікся їх чіпати. Нє-є. І тобі не раджу!

- Ти ба! - здивувався Толябун. - Ну й не таланить тобі! Але я буду не я, коли оте кляте зайчисько не спіймаю. Воно мені буде язика показувати! - затрусився він од неприємної згадки. - А тоді можна й додому.

- О, правильно! - пожвавішав Вовк. - У гостях добре, а вдома краще - це всяк знає. Ходімо зараз на ту кулю подивимось. Треба - відремонтуємо. Сядеш на неї і тю-тю додому. Що тобі тут робити?

- Еге, тю-тю! А керувати нею я вмію? А коли ще далі мене занесе, на Північний полюс? До білих ведмедів! Дуже треба. Я вже тут побуду трохи. А тоді й додому, своїм ходом. Ну то як, приймеш?

- Та прийму вже, - знехотя погодився Вовк, бо зрозумів, що так просто од лева йому не відкараскатись. - Із радістю. - А сам подумав: «Прилетів же на мою голову і на мою шию».

- А нащо ти оце воду тягаєш цілими бочками? - поцікавився лев, крокуючи поруч.

- А шо ж, відрами? Поки поллєш усе, так ухекаєшся, що ого-го.

- Що поллєш?

- Та город же. Город у мене. Бурячки, петрушка, часник, бодай йому лиха година.

- Город? - аж зупинився лев. - Так у тебе город?

- А ти що, глухий? - чемненько озвався сіроманець.

- І ти його поливаєш?

- Поливаю, бодай воно все засохло!

- А навіщо?

- А їсти щось же треба? Траву, може? Чи листя? Повітрям мені харчуватися? Отож і готую бощик, картоплю варю.

- Оце так-так! - проказав Толябун. - А дичина? Та, зрештою, підбіжи до сільця та вхопи курку чи порося яке.

- Е-е, - протягнув Вовк, - були тут поросята. Троє. Зачинились у будиночку, і ніяк їх не візьмеш. Поліз я через димар, а вони казан на вогонь поставили. Я прямісінько в окріп. Ошпарився увесь.

- Та що це в тебе всі пригоди якісь нещасливі? Аж за серце хапає.

- Ти краще вхопив би за ручки та поміг мені, - невдоволено буркнув Вовк.

- А, давай-давай, - погодився лев.

Отак, штовхаючи поперед себе візок із бочкою, вони прибули на Вовкове подвір’я.

- Ну й гидота! - казав лев, наминаючи картоплю. - І як ти їси її?

- А так, як і ти! - буркнув Вовк. - Гидота-гидота, а чавунця як не було.

- Голодний дуже. Ото й їм.

- А я ситий?

- Якби ж оце м’ясця! Свіженьких відбивних чи котлеток пательню, ум-м… Або качечок, запечених у глині.

- Ех-хе-хе, - і собі зітхав Вовцюга. Де вони, ті золоті часи? Я вже давно вегетаріанцем став. Ти присоли, присоли, воно смачніше буде.

- Ну, я розумію, - мовив по хвилі Толябун. - Я тут звір новий. Але й то, бач, мало те зайчисько не вхопив. А ти! Ти ж старожил, то чом оце на овочах гибієш?

- Отож бо й воно, що новий, - зітхнув Вовк. - Не знаєш нічого. Тут, брате, такі діла, що зарікся я м’ясо й рибу їсти.

- Щодо