Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі - Ярослав Михайлович Стельмах

- сліди чиїхось лапок. «Ну от, - подумав він. - Я так і знав». Поставив поруч свою лапку: ні, його слід був більший, а цей і на Буциків не схожий. Хто ж це міг бути? Отак роздумуючи, він заходився збирати ягоди. Майже наповнивши кошик, песик раптом помітив: з-під куща ліщини витикається чийсь хвостик. Бурмосик ступив ближче й побачив, що то спить зайченя. «Так от хто їв мою суницю», - здогадався Бурмосик і злегка загарчав. Чи то загарчалось йому голосніше, ніж хотілося, чи в того зайчати був дуже хороший слух, але воно миттю скочило на ноги і стрибнуло за кущ, кліпаючи зі сну великими очками. Та, побачивши перед собою досить симпатичного песика, навіть спромоглося на усмішку й запитало:

- Ти хто?

- Я Бурмосик. А ти?

- А я Люська.

- Так ти дівчисько! - розчаровано вигукнув Бурмосик.

- Не дівчисько, а дівчинка, - виправило його зайча. - Що це за слова в тебе? Ти що, в лісі виховувався?

- Таки в лісі, - ствердив песик.

- Ой, ну шо це я питаю! - засміялася Люська. - Певне ж, у лісі. Це просто так говориться, коли хто не дуже вихований.

- То я, по-твосму, не дуже вихований? - засмутився Бурмосик.

- Ні-ні-ні! Це я спершу так подумала, - відповіла Люська. - А тепер бачу, що ти дуже навіть чемний. Слухай, - насторожилась вона, - а ти тут поблизу нікого не стрічав? - і глянула довкола.

- А тут нікого бути не може, бо цю галяву знаємо тільки я і мій друг Буцик.

- А тепер, виходить, і я знаю вашу галявку?

- Виходить, що так. Але як же ти тут опинилася?

Тоді Люська вийшла з-за куща і розповіла Бурмосикові все-все: і про цукрового півника, і про велику кулю, і про хитрого Толябуна.

- Аби ти знав, - закінчило зайча, - як він ревів од люті, коли я показала йому язика. Люба матуся, якби вона не навчила мене так прудко бігати… Люба матуся, - повторила Люська і заплакала.

- Ну, не треба, - розгублено мовив Бурмосик, підступаючи до неї. - Перестань-бо!

Та Люська не вгамовувалась.

- Лю-ю-ба-ба…

- Яка баба? - спитав Бурмосик.

- Лю-лю-ба-ба ма-ма-туся, - проривалися крізь плач Люсьчині слова. - Д-де-де ти-ти те-те-пер?

- Та де ж, як не в вашому лісі, - запевнив її Бурмосик. - Чекає на свою донечку.

- А до-до-донечка д-де-де? - схлипнула Люська.

- Та де ж, як не в нашому лісі, - одказав Бурмосик.

- А ма-матуся ж не-не знає, що лі-ліс цей тут і що я-я-я в ньому.

- Та й справді! - вигукнув спантеличено Бурмосик.

- А я ці-цілий д-день б-бігала куди очі ба-ба-бачать і не знаю, д-де мій ліс.

- Та й то правда! - ще більш спантеличено вигукнув Бурмосик. - От халепа!

Він підійшов до дівчинки й погладив її по голівці, - одне вушко в Люськи опустилося на лоба, друге стирчало.

- Знаєш що, - мовив Бурмосик. - Я саме збирався на косовицю до Буцика - помогти йому запасатися сіном на зиму. Ходімо й розповімо йому все-все. Може, він зарадить твоєму лихові. А поки що візьми-но підкріпися трохи. - І песик простягнув Люсьці кошик із суницями.

Розділ III

А тим часом Толябун, наморившись од цілоденної гонитви за Люською, хропів у гущавині, аж гай гудів. Йому снилася повна жахів подорож на повітряній кулі, коли він, здавалося, щомиті міг випасти з кошика, розбитися об стрімкі скелі, потонути в океанських хвилях або ж просто наштрикнутися на гілки дерев. Та куля щасливо приземлилась, і ось він женеться за тим куцохвостиком, а ось уже зайча показує йому з-за дерев язика. Рикнувши від образи, лев здригнувсь уві сні й розплющив очі.

Сонце пробивалося крізь верховіття, співали пташки, у повітрі танцювали метелики. Толябун уже був відкрив пащу, щоб заревти на весь ліс, - його все те страшенно роздратувало, - коли раптом до нього долинуло якесь порипування, чиїсь кроки і неголосний хриплий спів:

Через те, що без води І не туди, і не сюди.

- Ану-ну, побачимо, хто то такий, - мовив до себе Толябун і, закривши пащу, визирнув із заростів.

Стежкою сунув Вовчисько у ковбойці із закачаними рукавами, в старих вишмаруваних джинсах, з брилем на голові. Він пхав поперед себе візок. На візку лежала бочка.

«Ти ба!» - здивувався лев і, зачекавши, поки Вовк проїде, гаркнув йому в спину:

- Грр!

- Ой! - зойкнув Вовк і гепнувся на землю. Із перехиленої бочки на штани йому хлюпнула вода.

- Здоров, братику! - крикнув лев, виходячи із засідки.

- Привіт! - підвівся Вовк, вдивляючись у незнайомця.

- Я тебе одразу пізнав…

- А я тебе ні, - сухо кинув Вовцюга, обтрусив штани і взявся за ручки візка.

- Стій! Куди ж ти?!

- На кудикину гору, - відповів сіроманець. Як видно, він не дуже був схильний до розмов.

- А що там таке? - спитав лев. - Я теж хочу. Прилетівши здалеку, він не дуже розумівся на тонкощах тутешньої мови.

- Що треба! - відрубав Вовк. - Тобі яке діло? Іди собі своєю дорогою. Я ж тебе не чіпаю.

- Ах ти