Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі - Ярослав Михайлович Стельмах

- Та розумієш, лисиця якось піддурила. «Іди, - каже, - на річку, встроми хвоста в ополонку та й наловиш рибки». Я й пішов, а хвіст мій…

- Та годі, годі, - урвав розповідь лев. - Слухати не можу. Знов у дурні пошився. Ну та нічого. Нас тепер двоє. Не хлопці, а орли! Герої! Голодні не будемо. Я собі тут план один прикидаю. Тільки кебету треба мати, а не в окріп лізти. Ще про нас заговорять. Усі в нас отут будуть! - стиснув пазурі в кулак.

«Добре йому поради давать, зайді африканському, - подумав Вовк. - Ще невідомо, до чого мене ця дружба доведе». Але вголос сказав:

- Добре було б. А то вже на смик перепався.

- Хо-хо, на смик! - зареготав лев. - Видать, тобі петрушка на користь іде. Здоровий, як бугай.

- Та де там здоровий, - одмахнувся Вовк, але потай таки зиркнув на свої біцепси.

«Таки є, є ще сила молодецька», - вдоволено подумав.

- Слухай, - мовив, - а що це ти про зайча якесь увесь час торочиш?

- Та розумієш, - зам’явся лев. - Втекло, капосне, од мене, десь тут бігає. Все одно спіймаю, аби тільки дороги додому не знайшло. Мале, мале, а язика вже навчилось показувати. «Толябун, - каже, - по-нашому значить Толик». Я йому покажу Толика! Я од злості навіть дерево обдряпав. Чекай, а чи по ньому воно не здогадається, звідки ми прибігли, не втече додому?

- Ну то не біда, - засміявся Вовк. - Слухай-но.

І хоч поблизу нікого не було, він зашепотів щось левові на вухо.

- О, молодця! - похвалив той. - Здорово придумав! Я ж казав, що вдвох ми - сила. То ходімо!

І обоє подалися з хати.

Бурмосик з Люською обминали просторе поле, що рясніло яскравими квітами.

- Ой, які гарні квіти, - мовило в захваті зайча. - Було б у нас більше часу, я обов’язково назбирала б оберемок.

- Запам’ятай це місце, - мовив серйозно Бурмосик, - і обминай його десятою дорогою.

- Чому?

- Тому що насправді це не поле, а Страшне болото, і сюди ніхто ніколи не потикається. Поглянь он туди, - вказав лапкою Бурмосик.

Вдалині, посеред болота, клубочився і здіймавсь угору густий туман.

- Там, щоб ти знала, живе Болотяник, який заманює в трясовину, тож ніколи не гуляй у цих місцях, якщо не хочеш потонути.

- Ой, як страшно, - притулилась Люська до Бурмосика, - а який він, цей Болотяник?

- Це таємниця, і ніхто не знає її. Та, мабуть, ніколи й не знатиме, бо він не виходить із туману, а тільки вряди-годи квилить - так жалібно й моторошно водночас. Того ж, хто піде на поклик, враз засмокче.

- Добре, що ти попередив мене, - притихла Люська. - Але які гарні квіти, - додала з жалем. - Так і хочеться сплести з них віночок.

- Може, зайдемо до нас, і ти поїси? - запропонував Бурмосик.

- Ні-ні, - заперечило зайча. - Ти ще не знаєш, скільки часу я можу бігати, гратись, зовсім не відчуваючи голоду. Ходімо швидше. До того ж, у нас майже повен кошик суниць.

- Так-то воно так, але ж суниці я ніс для Буцика. Та й після того, як ти пригостилася, їх уже не майже повен кошик, а майже півкошика. Ну гаразд, вистачить, - і вони заспішили на посвист Буцикової коси, що вже линув із-за дерев.

Буцик саме кінчав косити й збирався трохи передихнути, перш ніж класти сіно у валочки, коли угледів Бурмосика. Поруч із ним весело дріботіло зайченя.

- Добридень, Буцику, - наче до давнього знайомого, привіталася Люська. - Я ваша нова подружка.

- Я знайшов її на Суничній галяві, - пояснив Бурмосик.

- І як же ти опинилася в наших краях? - спитав Буцик. І Люська розповіла про свою скруту.

- Ваш ліс теж хороший, але ж він для мене зовсім чужий. Так, зовсім чужий ліс, - закінчила вона і схлипнула.

- Стривай-но, - мовив Буцик. - А як світило сонце, коли ти бігла од лева?

- Яскраво.

- Я не про те. Звідки воно світило?

- Спочатку в ліве очко, потім у праве, - чи, може, навпаки? А потім у обидва, а потім у спину, а потім… Я вже не пам’ятаю. А навіщо це тобі?

- Бо якщо сонце світило тобі в праве око, значить, ти бігла звідти, - вказав Буцик рукою. - А якщо в ліве, - то он звідки. Зрозуміло?

- От бачиш! - скрикнув Бурмосик. - Я знав, що Буцик обов’язково щось придумає.

- Авжеж, - озвалася Люська. - Але я не пам’ятаю: я була дуже налякана.

- Так-так, - замислився Буцик. - Налякана. О! А що ти, кажеш, побачила, коли озирнулася вже в нашому лісі?

- Як Толябун дряпав дерево, аж кора на всі боки летіла.

- От по цьому дереву ми й дізнаємося, звідки ти прибігла. Що ж, на сьогодні, певно, досить, - глянув він на скошену траву. - Ходімо!

Довго шукати не довелось.

- Ось, здасться! - крикнув Бурмосик.

- Ой-ой-ой, - наблизившись, похитав головою Буцик. - Не хотів би я опинитися в таких пазурах. Зате тепер ми знаємо, звідки прибігла Люська. З півночі.

- Хіба,