Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі - Ярослав Михайлович Стельмах

- Зачаїлись усі, не розумієш хіба? Ревеш, як навіжений. Казав же тобі, щоб не галасав. Не слухаєш. Ото й позалазили всі у нори, поховалися в хащах. Як тепер до них добратися?

- Бояться, значить, - зрадів лев. - Чують героїв. Спершу цих трьох з'їмо. тоді решту, а потім до мене в Африку гайнемо. Порядок встановлювати! Панувати! Ги-ги! А то вже скучили по мені, мабуть, любі звіряточка. Ой! Все тіло болить після того клятого гасу. Вся шкура у вавках. Це ж треба - лампою швиргатися. Стій! Отут, здасться, підходяще місце!

Лев увігнав лопату в землю.

- Зараз ми їм таку гойдалочку встругнемо, - вів далі. - Вирубай-но поки ломаку, чи що.

Сокира загупала по деревині.

Лев тим часом зробив на мотузці зашморг, закинув його на верхівку дубочка й потягнув до себе. Петля міцно обхопила дерево.

- Готово! - підскочив Вовк.

- Добре! Ану, давай разом потягнемо. Дубок хитнувся й похиливсь.

- Досить! - командував лев. - Тепер обмотай разочок круг кілка. А тут - ще одну петлю і на стежку. О! Притруси глицею. Все! Ха! Диви: досить ступити сюди ногою чи просто торкнутись, як мотузка зіскакує з кілочка, дубок розпрямляється й смикає вгору зашморг разом із тим, хто в нього потрапив.

І Толябун на радощах почав плигати через голову і примовляти:

Толябун не помилився. Він так захопився, що ненароком черконув по мотузку, й одразу ж страшна сила схопила його за хвоста і потягла вгору. Дико заволавши, левисько все ж устиг зачепитися пазурами за кущ і тепер завис у повітрі, пручаючись, що було сил. Але сили були нерівні, та й тонкі гілочки вже тріщали.

- Рубай! Рубай мотуз! - репетував лев. - Чого ти стоїш? Вовк підняв був сокиру, але враз опустив.

- Зовсім нова мотузка, - мовив із жалем. - Я нею ще ні разу не користувався. Може, краще хвоста?

- Ти що, пришелепку, здурів? Рубай, кому кажу, трясця б тебе вхопила!

Вовк нехотя махнув сокирою, і лев гепнувся на землю.

- Хух, - відсапнув він. - Оце так! Мало не затягло!

- А мотузка ж яка, - зітхнув Вовк. - Золото, а не мотузка, ціни їй не було.

- У-у, довбешка твоя порожня! - визвірився на нього лев. - Мотузки йому жалко. Біжи зараз же по нову!

- Ще й по нову… - скривився Вовк, але Толябун так люто блимнув очима, що той почвалав назад, до хати.

Відпочивши, лев зметикував, що відтято не такий уже й довгий шмат. Тож він знов нагнув дубка, зробив нову петлю й примостив її на стежці. Почекавши ще трохи Вовка, він подався додому. «Стріну дорогою, - подумав. - А не стріну, так пошукає мене й вернеться. Маю час марнувати на того телепня!»

А Вовк тим часом трюхикав з мотузкою не по дорозі, а навпростець, через ліс. Лева на місці він уже не застав і, розміркувавши, що Толябунові набридло чекати і він гайнув додому, лаючись, і собі повернув назад. Та заледве ступив кілька кроків, як щось міцно вхопило його за ноги й кинуло вгору. І вже там, високо вгорі, Вовк здогадався, що потрапив у Толябунову пастку.

Лев же, анітрохи не турбуючись, що Вовк не прийшов додому, завалився в ліжко, одвернувся до стіни й захропів.

А вранці Толябун, ухопивши ножаку й мішок, почимчикував неквапом із хати.

Наблизившись до знайомого дубка над самою стежкою, лев кинув погляд угору: в рясному гіллі висіло щось дуже велике. «Ото, - подумав Толябун (сонце світило йому в очі й заважало як слід роздивитись), - вони там, здасться, обоє. Оце пощастило». Він потягнув вільний кінець мотузка на себе, дубок нахиливсь, і просто Толябунові під ноги хряпнувся сплутаний, увесь синій Вовк. Од того дива лев випустив мотузку, і Вовк знову сховався у верховітті.

«Це ж він од висіння посинів, - міркував Толябун, тягнучи мотуз. - Невже задушило?» - І, коли Вовк удруге бухнувся на землю, черконув ножем по путах.

- Вовчику, ти живий? - спитав несміливо, але той не ворухнувся. Тоді лев завдав собі на плечі бездиханне тіло друзяки й поплентав до хати.

У Вовковій хаті пахло всілякими травами, листям, медом, натираннями й примочками.

- Ну як тобі, легше? - питав лев Вовка.

- Та наче одпустило трохи, - відповів той кволо. Сидів, укутаний ковдрами, на дивані, звісивши ноги. - Та ще й нежить підхопив - цілу ніч на вершечку гойдався. А надворі ж не тепло. Думав - настала моя годинонька.

- Настала! Та хіба для таких героїв, як ми! Нам ще жити й жити! Творити всякі подвиги й творити!

- Ох, ситий я вже тими подвигами, - простогнав Вовк. - Казав же: не треба чіпати. І зарікався не раз, так ото треба було тебе послухати. Даймо їм спокій. Ну нащо вони тобі?

- Це вже справа честі, - похмуро відказав Толябун. - Не вийшло одразу з двома, будемо ловити по одному. Так воно легше. Тільки хитрістю треба. А потім до мене гайнемо, у Афф…

- Ой-йой! - зойкнув раптом Вовк.

- Що таке? - сполошився лев.

- А ти ж оцей тиждень город поливав, поки я до тями приходив? Там же пов’яне все.

- Хіба до того було? Геть забув. Та можна зараз. Ходімо, я поможу.

- Не, зараз не піду. Поки дійдемо, вже смеркне.

- А ти що, темряви боїшся?