Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі - Ярослав Михайлович Стельмах

- Ні, не темряви, а болота, з якого воду набираю. Не так болота, як Болотяника. Його всі бояться.

- Болотяника? Це ж хто такий? - зацікавився Толябун.

- Та невже я тобі про нього нічого не розповідав?

- Ні.

- Е-е, то ти нічого не знаєш. Ну то слухай.

- Ану-ну, - підохотив його лев.

Вовк відкашлявся:

- У нашому лісі, отамо, - махнув лапою. - лежить велике й підступне болото, яке називають Страшним. На вигляд воно зовсім не схоже на болото, а ніби велике поле, поросле травою й квітами. Але то тільки на вигляд. Варто будь-кому пройти по тому полю кілька кроків, як сердегу одразу засмокче підступна драговина. Ще малим кидав я туди всяке паліччя, і воно безслідно зникало в глибині. Навіть жаби не живуть там, а тільки комарі. Мами лякають трясовиною неслухняних дітей, але туди й так мало хто навідується.

Та одного разу трапилось таке, що Страшне болото стало ще страшнішим. Кілька років тому однієї грозової ночі з самої його середини, - звідти, де в тумані бовваніють дерева, - пролунав дужий вибух. А може, то вдарив грім - хтозна! Так от, кажу ж, може, страшного в тому нічого й не було, але відтоді й почалися дивовижні речі.

Мало не щодня чулися з того місця крики: «Сюди! Сюди! До мене! Агов!» - а через деякий час дядько Кажан, полюючи на комарів, ніби бачив постать у білому, яка бігала по твані, вимахувала руками й репетувала. Кажан, правда, недобачає й недочуває, тож міг те все й вигадати. Хтозна... Так чи не так, а відтоді до болота взагалі ніхто не потикається. Поміркуй сам. Хто може бігати по трясовині, наче по твердому, та ще й кричати? Не інакше - якась мара, Болотяник заманює на грузьке невинні жертви. Ще й понині можна почути іноді ті крики. Тому й побоююсь я підходити до того місця смерком, не те що вночі.

- А може, то марсіянин, га? - несміливо поспитав Толябун. - А ще я десь читав про літаючі тарілки. Може, саме одна така тарілка зламалася й ляпнулась в болото?

- Воно так гахнуло тоді, ніби не тарілка, а цілий баняк!

- Тьху! Та при чому тут баняк! Тобі одне в голові. Скоро вже, крім полумисків, взагалі нічого не бачитимеш. Книжки треба читати. Темнота! У тебе хоч одна є в хаті?

- Аякже! - гордо мовив Вовк. - Аж дві!

Він поліз у закапелок і витягнув на світ потріпані книжки:

- О!

- Ти бач! - здивувався лев. - Дай-но сюди! Так, усе зрозуміло, - сказав, ледве глянувши на заголовки. - «Їстівні гриби» і «Читанка» для першого класу. Годі було від тебе чогось іншого й сподіватися. Ну, з грибами ясно - ти ж травоїдний, - а «Читанка» навіщо?

- Ге-ге, - засміявся Вовк. - Відібрав у якогось малюка. Я її під чавунець підкладаю, коли їм, бо стіл полірований.

- Зрозуміло, академіку! Слухай, - зблиснули раптом левові очі. - Кажеш, усі в лісі знають про Болотяника?

- Усі, усі.

- І бояться його?

- Ще й як.

- Ідея! - гукнув лев і вискочив надвір.

Ухопив простирадло, шо сушилося на жердині, обмотався ним і з криком «Болотяник!» гайнув у хату. Тільки-но його постать у білому з’явилась на порозі, як Вовк заревів;

- Болотяник! Рятуйся! - і метнувся у двері.

- Стій! Ти що, здурів? Це ж я! - вхопив його за хвіст лев, скидаючи з себе простирадло.

- Ху! Ну й налякав! - одхекувавсь Вовк, тримаючись за серце. - Аж душа в п’ятах.

- Якшо вже ти так налякався, - радів лев, - то що буде з отими куцохвостиками! Уявляєш? Та вони заціпеніють од страху! Ось ми їх чим візьмемо!

- То ти хочеш… - почав був Вовк.

- А певно ж! Нацупимо на себе оцю хламиду - і хапай їх голими руками. Молодець я чи ні?

- Молодець! - одказав Вовк. - Стратьог!

Буцик із Бурмосиком запаслися дровами на зиму і з легким серцем крокували додому, балакаючи про Люську.

- І що найголовніше, - казав Буцик, - ти помітив: останнім часом вона дуже змінилась.

- Таки змінилась, - охоче підтвердив Бурмосик.

- А якою стала роботящою! По хазяйству вже собі раду дає. А як навчилася готувати! Я думаю, таку велику силу має вплив колективу, тобто нас із тобою.

- Але не тільки це, - озвався Бурмосик.

- А що ще?

- Та бач… - мовив Бурмосик. - Е-е… Ти звернув увагу, що Люська ось уже скільки днів ходить із замотаною рушником головою?

- Каже, бідна, що голівка болить. І ліки не допомагають.

- Так знай же, що ніяка голова в неї не болить!

- Не болить? - здивувався Буцик.

- Ні, - відповів Бурмосик. - Просто я підсунув Люсьці замість її дзеркальця - криве, з того уламка, що мені подарували минулого літа циркачі! І тепер вона думає..

- Ай-я-яй, - урвав його Буцик. - Бідна дівчинка! Ну навіщо ж ти так?

- Бо вона нічого не робила.

- Та ми ж і самі чудово обходились. Бідна дівчинка, як їй гірко! Не чекав я од тебе такого.

- Я ж пожартував. А Люсьці од того тільки користь, бо у неї в голові одні тільки квіточки були. Ти