Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі - Ярослав Михайлович Стельмах

- Тепер цей ненажера спатиме й спатиме, - реготав він. - Тож давайте придумаємо, як його провчити, щоб він запам’ятав це назавжди і більше нікого не кривдив. Для початку біжи, Бегемотику, зв’яжи його, поки не прокинувся.

Звірята наблизилися до повітряної кулі. Бегемотик поліз до кошика.

- Ой, дивіться, що я знайшла, - мовила, нахилившись над Буртіусовою торбинкою, Мавпочка. - А ось ще, і ще. Скільки їх тут!

- Чого? - здивувався мандрівник.

- А ось, дивіться, - Мавпочка простягла вперед лапку. Якісь маленькі горошинки біліли на її долоні.

- Таблетки, - прошепотів Буртіус. - Це ж таблетки. Виходить…

Договорити він не встиг. Могутнє ревіння розітнуло тишу, і над краєм кошика повітряної кулі з’явилася розлючена левова морда.

- Рятуйтеся хто може! - закричав Бегемотик, одскочивши вбік: адже він устиг зв’язати левові тільки передні лапи.

Зв’язані могутні лапи сперлися на край кошика. Ще секунда…

І раптом Буртіус вихопив із-за пояса ножа, якого завжди носив при собі, й кинувся вперед.

Звірі завмерли: невже цей безстрашний чоловік сам-один зітнеться з хижаком? На мить лев отетерів, але лише на мить. Ось очі його хижо заяскріли, він трохи подавсь уперед…

І саме тут Буртіус з розмаху вдарив ножем по туго напнутому мотузу, що тримав повітряну кулю. Не встиг ніхто й отямитись, як вона рвонулась угору, швидко набираючи висоту. З піднебесся пролунало жахливе моторошне ревіння лютого, обдуреного, але вже не страшного лева. Вдячні мордочки всіх звіряток повернулися до відважного природолюба.

- Що трапилося, професоре? - запитав маленький Носоріг.

- Думаю, ви вже й самі здогадались, - одказав той, полещений словом «професор». - Виявляється, лев з’їв лише дві-три таблетки, а не весь пакетик, як я гадав, бо той розірвався. А коли Бегемотик зв’язував йому лапи, проснувся.

Та я радий, що все так добре скінчилося.

- І ми раді і дуже вам вдячні, шановний Буртіусе, - мовила Мавпочка. - Але як же ви тепер без повітряної кулі? Як дістанетеся додому?

- Хе-ге, - мовив, посміхаючись, Буртіус. - Коли-небудь я прилечу сюди вдруге і розповім вам, як я один мандрував на плавучій крижині, як вижив на острові, де були самі лише крокодили, як без ковтка води два тижні йшов пустелею. Та це вже наступного разу. А зараз мені час іти, бо матуся моя хвилюватиметься. Лишайтеся здорові.

І він пішов, цей скромний і хоробрий мандрівник, у грудях якого билося добре і чуйне серце. А звірята з глибокою вдячністю і сльозами на очах дивились йому вслід.

Може, колись, читачу, я розповім тобі про всі оті незвичайні пригоди відважного Буртіуса і про пригоди, яких він зазнав, поспішаючи додому, до своєї матусі. Але зараз ми не можемо полишити без нагляду лева. Він сповнений люті, жадоби помсти, він голодний, він летить не знати куди і ще може заподіяти чимало лиха.

Тож попрощаємося з нашим любим Буртіусом і рушимо слідом за Толябуном.

У вівторок двадцять сьомого липня, а може, то було двадцять восьме липня, йшло собі лісом зайча. У прегарному настрої дибало воно лісовою стежкою і лизькало цукрового півника на паличці - вранішній гостинець від матусі. Час од часу зайча замислювалося над такими важливими питаннями: якщо лизати півника один раз на кожні п’ять кроків, то чи стане його на дорогу до лугу в кінці лісу, де ростуть такі гарні квітки, або ж на скільки лизів взагалі стане того півника.

Безперечно, то були дуже важливі питання, і, поринувши з головою в складні обчислення, зайча й незчулось, як у руках у нього лишилася сама тільки паличка.

«Ой-йо-йой», - подумало воно, з жалем позираючи навкруги, мовби цукровий півник міг спурхнути з палички й сховатися десь у кушах. І раптом воно вздріло неподалік якусь здоровецьку білу кулю, що видніла поміж дерев. Куля та, трохи поморщена, шарпалась од подувів вітру, сіпалась то вгору то вниз, але заплуталась безнадійно в гілках і не могла вже злетіти.

«Ух ти!» - вигукнуло зайча і, згораючи од цікавості, пострибало до кулі.

Воно вже встигло уявити, як гарно гулятиме з такою кулею на мотузці, аж раптом побачило просто перед собою якогось незнайомого величезного жовтого звіра з довгим хвостом. Він лежав на траві зі зв’язаними передніми лапами і дивився на зайча.

- 3-з-д-д-ра-а-с-т… - пробелькотіло зайча і зупинилося про всяк випадок на безпечній відстані.

- Здрастуй, здрастуй, серденько, - ласкаво озвався звір. - Як живеш?

- Д-д-я-а-к-у-у… Д-д-ообр… - відповіло зайча. Не те, шоб воно злякалося, ні, просто в нього була така звичка - в деяких випадках трошки заїкатися.

- Чудово! Це справді чудово! - вигукнув жовтий звір. - Я дуже люблю, коли хтось добре живе. Я й сам живу непогано, але оце трапилася зі мною халепа! - Тут він ображено замовк і зволоженими очима подивився перед себе.

«Бідний», - міркувало зайча, підступаючи ближче, і спитало:

- Яка халепа?

- Бачиш… До речі, як тебе звати?

- Люська! - сказало зайча. - Я вже скоро піду до школи.

- Яке гарне ім’я, - розчулився звір. - І як воно тобі личить!

Люська ледь порожевіла.

- Так-от я, бачиш, великий друг усіх африканських звіряток.

- То ви, значить, аж із Африки! - здивувалася Люська.

- Еге ж, прямісінько з неї.

- А як ви опинились у нас? Це ж дуже далеко.

- Ще б пак! - погодився жовтий звір і злегка рикнув.

- Ой! - відскочило зайча. -