Голодний, злий і дуже небезпечний, або якось у Чужому лісі - Ярослав Михайлович Стельмах

- Згадав своїх друзів, - відповів той. - У мене їх дуже багато. Сумують, мабуть, без мене. І Жирафеня, і Мавпочка, і опецьок той, Бегемотик, смачненький такий…

- Хто смачненький? - насторожилася Люська.

- Хіба я сказав «смачненький»? Маленький! - поправився жовтий звір. - Усі маленькі звірята мене дуже люблять, бо я їх найперший друг, товариш, брат і захисник.

- Значить, і нашим будете захисником? - спитало довірливо зайча.

- А від кого вас захищати?

- Та ніби нема від кого. Був у тутешніх лісах Вовк, та й того перевиховали.

- Отож, ви тут усі нелякані? - зрадів жовтий звір.

- Ні.

- Неполохані?

- Ні-і.

- Це добре, добре. Не те, що в наших лісах. Усі аж трусяться, як мене побачать.

- Чому? - поцікавилась Люська.

- Та на радощах. «От, - кажуть, - іде наш найперший друг і захисник». Еге ж, так прямо і кажуть. О! Хочеш, буду і твоїм другом?

- Хочу! - пискнула Люська.

- Ну от! А звуть мене Толябун.

- Толябун? Це по-нашому, мабуть, буде Толик?

- Толик? Х-хе. Хай так.

- І від кого ж ви їх захищаєте? - мовило по хвильці зайча.

- Ото! Багато, знаєш, є всяких звірюг, які тільки й мріють когось скривдити. От, наприклад, трирогий пацюк або отой, з двома пащами, ах, забув, як зветься, - потрусив головою Толябун.

- Як це - з двома пащами? - роззявила рота Люська.

- А так: одна спереду, а друга ззаду, і в кожній по сімдесят три зуби, - брехав далі Толябун.

- Вони ж, ма-буть, страшні, - знову почала заїкатися Люська. Така вже в неї була звичка.

- Ще й які! - ствердив лев. - Але мене бояться. Я їм кажу: «Ви тільки зачепіть кого-небудь! Матимете справу зі мною». І не чіпають. Е! Це ж вони мені й помстилися. Життя, Люсю, суворе. Підіслали до мене шпигуна в окулярах, із сонними таблетками і, коли я заснув, зв’язали й відправили на цій кулі. П’ять діб носило мене в повітрі, і ріски в роті не мав. Ух, я їх, хай-но повернуся!

- Як же ви повернетесь. Толику? - співчутливо запитала Люська. - Може, я вам чимось допоможу? Адже ви хочете додому.

- Ще й як! Замість того, щоб бігати рідними джунглями і шукати собі здобич, я лежу тут, казна-де, голодний і зв’язаний.

- Чого ж це я стою! - спохопилося зайча. - Бідний Толик. - І, підбігши до лева, почало розв’язувати міцні пута. - А про яку здобич ви говорите: про їжу?

- Еге, про їжу.

- А що ви любите їсти?

- А ти? - ухиливсь од відповіді Толябун.

- Моркву!

- І я моркву. От і доводиться її добувати. Поки знайдеш дерево, поки залізеш на нього…

- На дерево? Хіба морква росте не в землі? - сплеснула лапками Люська.

- Ти розв’язуй, розв’язуй, - поквапив лев. - Це, певно, у вас росте в землі, а у нас на деревах, - викрутивсь він, бо й уявлення не мав, що таке «морква».

- А капуста теж на деревах? - розпитувала Люська.

- Ні, капуста на кущах! Я її теж люблю, - додав поквапливо. - Ех, зараз би капусточки пожувати…

- А я вас пригощу. У нас є, - пообіцяла щиросерда Люська. - Ну от і готово! - мовила, розв’язавши останній вузол.

- Але понад усе я люблю знаєш що? - спитав хижий Толябун, ступаючи ближче до зайчати.

- Що? - перепитала Люська, довірливо дивлячись йому у вічі.

- Таких пухнастеньких маленьких дурненьких зайчаток, як ти! - заревів лев і кинувся на неї.

Не встигла Люська навіть і злякатись, як ноги вже несли її геть, а за нею мчав страхітливий Толябун.

- Стій! Кому кажу! - кричав він. - Усе одно спіймаю. Стій, бо гірше буде!

Але Люська не уявляла гіршого, ніж бути з’їденою, і мчала навмання прудкіш од вітру. Поминувши верболіз, обоє вибігли в поле. Скільки тривала та гонитва, ніхто не зміг би сказати. Певно, Толябун легко наздогнав би Люську, якби в нього не затерпли лапи, що були довго зв’язані. До того ж звір дуже підупав на силі, бо п’ять днів нічого не їв.

Надвечір попереду завиднів якийсь чужий ліс. Зайча поминуло перші дерева й озирнулось: лев уже не біг, а шкандибав із останніх сил. І тут Люська зрозуміла, що врятувалась.

- Гей, ти! - крикнула вона. - Ось на тобі! - й показала левові язика. Тоді дременула в ліс і зникла за деревами.

Дивлячись їй услід, Толябун од люті дер пазурами якогось стовбура.

Одного погідного сонячного дня песик Бурмосик, добряче поснідавши, взяв кошика й подався збирати суниці для свого найкращого друга цапка Буцика. Адже Буцик найбільше у світі любив солодкі суниці, що ростуть на галяві біля озерця. Про ту галяву, ніхто, крім песика, в лісі не знав, а він про неї не дуже розводився: адже суниця на ній росла не така, яку ви звикли бачити, а куди більша. До того ж і родила ціле літо поспіль. Цю суницю Бурмосик виростив сам і дуже нею пишався. Була вона солодка, як мед, і навіть Буцик частенько казав: «Такої суниці мені ще не доводилося їсти. Ти, Бурмосику, - справжній природознавець».

Та цього разу, вийшовши на галявину, Бурмосик зрозумів, що хтось на ній господарював. Тут були об’їдені ягоди, там прим’яті листочки, а на землі