Четверо в яхті - Їжаки Путрамент
Андрійко недочув. Він був приголомшений безміром жіночої жорстокості. Хлопцеві хотілося різко шарпнути плечем, щоб позбутися цієї пекучої долоні, але за хвилину, коли йому здалося, що Люцина забирає руку, він сам мимоволі наблизився до дівчини, перелякавшись, що це тепло зникне з його плеча.
І він почав говорити. Невідомо як, але після перших незначних фраз Андрійко заговорив про тутешні ненормальності. Коли він схвильовано розповідав історію Радоста, пірати і навіть трійка зрадливих друзів поволі наблизились, наче їх притягнули на повідку.
Вперше в житті маючи такий літературний успіх, Андрійко втратив міру і пустився в предовгі міркування щодо снярдівських страхів. У вечірній темряві він забув про раціоналістичну критику пана Бальбінського і мав на увазі тільки викликати жах у слухачів. Коли після опису палацових чудес він хотів розповісти про садибу Курдибів, пан Бальбінський досить безцеремонно перебив його:
— Може, хто-небудь піде по них? Уже скоро світатиме!
Всі розсміялися. Андрійко знову почав своє:
— Отже, товариші, там є огорожа, а за нею — якісь маленькі будиночки…
— Ні, серйозно! — знову перебив Бальбінський. — Хто добровільно?
І водночас Андрійко відчув, як чиясь сильна рука бере його за плече і багатозначно стискує.
Не розуміючи, але підкорившись цьому наказові, хлопець замовк. Куцик побіг до палацу. А Люцина ввічливо запитала, що ж далі.
— Е, це дурниці! — почав викручуватись Андрійко, сам не розуміючи, чому йому забороняють про це говорити. — Найгірші страхи не в палаці, і не в Курдибів. Найгірше саме там, куди ми йдемо. Бо там два озера. В одному раки, а в другому страхи…
— Ха, ха, ха! — засміялась Еліана-Заячий ніс.
— Найголовніше, щоб не заблудитися, як Радост. Бо біля того другого озера трясовина і взагалі… Тутешнє ядро темряви…
— Не може бути! — патетично крикнув пірат Джакі. — І що це за ядро?
— А там є така сторожка… — почав Андрійко.
— Ну, що з цими господарями? — знову перебив його Бальбінський і ледве чутно, але гнівно прошепотів: — Годі!
Андрійко замовк. На щастя, з-за рогу блиснули три ліхтарики і почувся солодкий голосок прекрасної Неллі. Після п'ятнадцятихвилинної розповіді про страхи настало п'ять хвилин дуже світських: пані Сикусова провела церемоніал знайомства з піратськими дамами.
Власне кажучи, це була своєрідна боротьба. Ніби ненароком зачепивши своїх противниць яскраво-білим снопом ліхтарикового світла, красуня з кінським обличчям на протязі цих кількох секунд оглянула їх. Прекрасна Неллі прийшла в бездоганно випрасуваних штанях. А жінка-капітан одяглась у найбрудніші свої штани з великою латкою на заді. Блузочка прекрасної Неллі була сліпучо-білою, привабливо підкреслюючи те, що у жінки в цьому місці повинно бути випуклим. А піратки наділи брудні светри і якісь куртки. Правда, тут вони виглядали досить могутньо, але без якихось особливих випуклостей. Красуня з кінським обличчям зробила собі зачіску «кінський хвіст». Піратки просто розпустили волосся і навіть не схотіли його перев'язати.
І — яке диво! — оглянувши ці головні елементи, прекрасна Неллі зовсім не відчула себе переможцем. Тоді вона зробила спробу знайти порятунок в елегантних жестах: без будь-якої потреби почала поправляти величезну сережку, що звисала з її вуха. Це повинно було звернути увагу на незрівнянну красу її пальців, суглобів, манікюр і взагалі… Потім вона звернулася до чоловіка, тоненько вигукнувши:
— Казіку, коханий, посвіти, будь ласка, ліхтариком отут. Дякую, любий…
І, з викликом поглядаючи на жінку-сатану, почала поправляти пряжку черевичка. Завдяки цьому всі могли оглянути п'ять кривавих краплин лаку на нігтях ноги.
Жінка-капітан, не гаючи й хвилини, знайшла відповідь.
— Джакі, — гукнула вона, — почухай мені спину! В цих Гожиялках бліх, як у старій нічліжці.
Ця боротьба допомогла Андрійкові без перешкоди припинити фантастичні розповіді, як цього вимагав від нього Бальбінський.
Хлопець не розумів, чого той хотів. Він тільки жалкував, що так швидко перестав бути в центрі уваги. Коли виявилося, що в кімнаті хлопців лишився ще один ліхтарик, Андрійко одразу виявив згоду принести його.
Свиснувши Суламіф, що крутилася біля прекрасної Неллі, він побіг до палацу і бігом злетів на сходи. Суламіф дріботіла позаду. Вже в башті Андрійко помітив крізь віконце криваво-червоний диск місяця, що тільки-но випливав із-за далекого лісу. Якусь мить він дивився на місяць. У цьому було щось непереборно привабливе.
Нарешті Андрійко схопив ліхтарик і кинувся сходами вниз. Але тут панувала така темрява, що він одразу сповільнив ходу. Ліхтарик був надто слабкий; обмацуючи блідим червонуватим світлом завороти сходів, Андрійко йшов униз.
Раптом хлопець завмер. Що затримало його? Може, гострий слух вловив ледве чутний шурхіт? Чи зір помітив у темряві, ледве освітленій згасаючим ліхтариком, якийсь блиск? Чи, може, в чутливі щоки вдарила різка хвиля повітря і хлопець підсвідомо затримав уже занесену вперед ногу?
Все це сталося за якусь частину секунди. Щось важке пролетіло в темряві біля самісінького Андрійка і, глухо стукнувши, розсипалось по кам'яному паркету.
Андрійко скам'янів. Кілька секунд він нічого не чув, не бачив, не відчував. Стояв на місці, не в силі ступити й кроку вперед. Потім десь поблизу почувся приглушений стогін, а десь далі — сміх жінок. Через відчинений мавританський портик Андрійко помітив світло ліхтариків. В чорній безодні над головою щось наче ворухнулось, зашепотіло чи принаймні посипалось, як пісок з розірваного мішка.
— Це ж цеглина! — промайнула думка. — З амурчика!
Нелегка думка. Пан Бальбінський казав, що ніяких духів немає. Палац збудовано недавно. І навіть не тут стерегли легковажну кастеляншу…
Минула добра хвилина, поки Андрійко усвідомив, що цеглини падали на голову незалежно від якихось легенд, а просто тому, що немає коштів на ремонт.
Протягом цієї хвилини він почув ще кілька звуків. На подвір'ї хтось
