Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

І нетерплячий, пристрасний мандрівник, який хоче ознайомитися з Снярдвами, змушений їхати туди човном, байдаркою або парусником. А недобрій силі, яка держить під своєю владою всю цю місцевість, того тільки й треба.

Адже відомо, що на цих ста квадратних кілометрах води страшенно багато мілин і підводного каміння. Необережна людина, заїхавши на Снярдви, може відразу поламати своє судно.

Озеро дуже мілке. Під час бурі — а бурі тут бувають часто — по ньому гуляють високі, бурхливі і сердиті хвилі.

Приперта до стінки запитаннями Бальбінського, Агнешка уточнила свій погляд: вона не вважає, що нечиста сила — це і є озеро Снярдви.

Згодом Бальбінський розчаровано говорив Андрійкові:

— Бачиш, друже, я гадав, що стара безпосередньо ототожнює чорта з озером. Це був би дуже цікавий приклад обожнювання природи, якого тепер уже не зустрінеш у Європі. Щось подібне є в повір'ях даяків з північного Борнео і єгиптян найстарішої епохи, які вважали, що Ніл — не звичайна річка, а щось божественне. Розумієш, яка б це була сенсація для науки. Курпи і даяки, ха! Причому наша Курдибова була б ще цікавішою, бо вона вважала б, що Снярдви — зле божество, тобто чорт, тоді як в інших анімістів річки, моря, гори чи озера є добрими божествами. На жаль…

На жаль, Агнешка так не вважала… Снярдви — не чорт, а тільки його володіння і резиденція.

В цій резиденції були місця, більш позначені перебуванням Нечистого. Якщо в географічних уявленнях Агнешки Мазурські озера щодо надприродних явищ були взагалі набагато темніші від решти краю, якщо Снярдви з околицею теж вирізнялися на Мазурських озерах своїм темним колоритом, то Гожиялки, наприклад, були, напевно, одною з найтемніших точок Снярдв. І навіть у Гожиялках були своєрідні місцеві полюси страху.

— Ядро темряви! — прошепотів Андрійко. — Башта і амурчик!

Агнешка не заперечувала. Під натиском Бальбінського вона зробила навіть спробу з'ясувати саме цю ненормальність. Агнешка вважала, що цеглини падали зі стелі на молодики під час поганої погоди.

Це діялося тому, що колись гожиялківський кастелян, вирушаючи в грабіжницькі походи на курпів, замикав у цій башті свою кохану, але досить легковажну дружину. Як хазяїн надснярдівської землі, він часто мав справу з місцевими нечистими силами і на прощання доручав їм стерегти башту, як зіницю ока, погрожуючи, що саме своїми очима вони відповідатимуть, якщо не вбережуть.

Кастелянша, яку батьки силоміць віддали заміж, походила з Мишинця, або, як говорила Агнешка, з Мисянця. Там у неї був коханий, Радост, який працював у місцевій хімічній промисловості, тобто просто гнав смолу. Довідавшись, що кастеляна немає, він прибув до Гожиялок і зупинився біля малого озера, в пущі, недалеко від палацу.

Був саме молодик, ішов дощ, вітер завивав над Снярдвами, хвилі били об берег. Радост вирішив, що це чудова нагода, щоб викрасти кохану. І справді, йому пощастило перелізти через частокіл, обдурити собак, які від холодного дощу втратили нюх, і добратися до палацу. Найважливіше те, що злі духи, залишені на варті, теж заґавилися. Буря відвернула їх увагу, бо на Снярднах трапилась інша, дуже приємна для нечистих сил подія: велика барка, яка йшла з вантажем з Миколайок у Піш, наскочила на камінь; від удару лопнули клепки днища, хоч воно й було зроблене з найкращого момайнеького дуба, і судно почало тонути. На баржі було шість чоловік команди, і тому гожиялківські духи не могли відмовитись од насолоди дивитися, як стількох людей відразу чорти беруть.

Це видовище було, очевидно, захоплююче і тривало довго, бо Радост встиг вивести улюблену. Крізь дощ і вітер він побіг з нею до коней, що були прив'язані в пущі. Але, як уже відзначалося, погода була жахлива, навколо — темрява, а Радост погано знав місцевість, і він заблудився.

В пущі біля Гожиялок, як відомо, є два озера. Одне чисте і красиве, повне риби, з високими берегами і піщаним дном. Друге, мабуть за кілометр від нього, оточене болотом, що з року в рік усе далі наступає на озеро, затягуючи поверхню води товстим кожухом, на якому ростуть навіть сосонки, хоч під ними лежить бездонне озеро. Бездонне, бо там повно баговиння, мулу. Риби в ньому немає, водяться тільки величезні, завбільшки з людину, соми, які пожерли вже все, що могли, і підстерігають диких качок, гусей і навіть заблудлих лебедів.

Радост залишив коней біля першого, чистого озера. Прив'язав їх у молодому сосновому лісочку, а сам побіг у пущу, тягнучи за руку майже непритомну кастеляншу, звернув ліворуч і збився з дороги. Нічого не помічаючи, він біг далі. Сова заверещала над недобрим озером, а Радосту здалося, що це іржуть коні. Потім він помітив невисокі сосонки і побіг швидше, гадаючи, що це вже саме перелісок, де стоять коні.

Але то були старі криві сосонки, що росли на багнистому кожусі. Їм було вже по сто й більше років, але вони виросли покручені і приземкуваті, трохи вищі од людини. Нещасний Радост з розгону підбіг до них і до пояса провалився в багно. Кастелянша залишилась на березі і, побачивши, що діється, знепритомніла. А Радост поволі провалювався, його живцем поглинало сатанинське багно. Кастелянша опам'яталася надто пізно. З горя вона кинулася в озеро і, не вміючи плавати, втопилася.

А в цей самий час гожиялківський кастелян, розграбувавши тільки одне селище курпів, повернувся у Снярдви. Вдома він дізнався про все. Злі сили, яких він викликав, несміливо виправдовувалися. Кастелян страшенно розсердився, чародійною силою перетворив їх у людей — адже тільки люди на нашій землі здатні переносити нелюдські страждання — потім повідрубував їм голови і кинув біля башти, там, де вони мали стерегти.

Агнешка натхненно скінчила свою розповідь і глянула на своїх слухачів. Перехопивши чийсь погляд, вона швидко додала:

— А ідо все це правда — ідіть спитайте. Є озерця в лісі? Є! Як чисте називається? «Скарб». Бо біля нього було знайдено коней Радоста. Він був наш, курпівський, і як їхав у ці Гожиялки, то надів на себе все найкраще, а на коней —