Четверо в яхті - Їжаки Путрамент
Вона ще раз подивилася на слухачів.
— Така ця земля. Коли щось і називається «Радістю», так і то в пам'ять про чиєсь нещастя. Тепер ти, хлопче, розумієш, чому цеглини падають на молодику і в дощ?
Андрійко захоплено кивнув головою. Легенда про Радоста йому дуже сподобалася. Так цікаво пояснюючи балачки про цеглини і амурчиків, вона надавала їм поетичного блиску.
Хлопець пригадав фанеру. Але щось примусило його розпитувати далі:
— А що з цією баштою?
— Там найгірше, — сказала Агнешка. — Там ходять духи тих, кого вбив кастелян.
— Як це так? — вигукнув Бальбінський. — Спочатку духи, потім люди, потім знову духи. Щось воно не клеїться!
Агнешка дуже обурилась.
— Погане поганим і лишається. І людьми їх зробив для того, щоб умертвити. Так же завжди буває.
Андрійко загорівся нетерпінням: чи знає вона що-не-будь про цю фанеру? Чи справді щось в цьому криється?
— Так що з цією баштою? — повторив він.
— Ну, я ж кажу! Ходять, дивляться весь час, чи є кастелянша.
— Там, де вона жила?
— Авжеж! У найвищій кімнаті!
— І… і що вони роблять?
— Ну, заглядають! — втратила терпіння Агнешка. — Чи не втекла коханка Радоста.
— Через вікно?
— Авжеж! Там такий люк є в підлозі. От його піднімають і заглядають. Особливо на молодику, коли йде дощ. Скрипить тоді! Колись у цій кімнаті челядь жила, там більше місяця ніхто не витримував. Як настане молодик, одразу тікають будь-куди, хоч до корівника…
В Андрійка пересохло в горлі. Дивно суперечливим було те, що діялося в його душі. Агнешка знала! Фанера пересувалася, йому не привиділось. Але це було зовсім незрозуміло. І тому по тілу Андрійка пробігли мурашки, його охопив страх, бажання обірвати цю розмову, скасувати все, що було сказано; і навпаки — гарячкове, непереможне бажання розпитувати далі.
Але Бальбінський глянув на годинник і досить грубо вигукнув:
— Добре, добре! Про це ми вже чули. А крім палацу де ще є нечиста сила?
— А всюди! — Агнешка махнула рукою. — Така вже ця земля. Куди не глянь — усюди нещастя.
— Але палац найгірший?
— Де там! — гукнула вона ображено. — Якби я мала жити в палаці, то жодного поганого слова…
Агнешка запнулася. На цей раз випитати її думки було значно важче, подробиці були скупі й безбарвні.
Ці неохоче висловлені думки зводилися ось до чого.
Гожиялківські кастеляни, які жили тут сотні років, природно, знали багато таємниць, які так старанно оберігав сатана. Звичайно, ці таємниці переходили з покоління в покоління. Словом, у Гожиялках виникла своєрідна династія чорнокнижників. І цікаво те, що в цій династії хороші і погані люди з'являлись в певній послідовності. Син хорошого ставав негідником, його нащадок душею був схожий на свого діда. Ось, наприклад, один чорнокнижник. Коли в Миколайках люди почали мерти з голоду, тому що погано ловився лящ, він поїхав човном аж до Негоціна, а звідти на Тальтовісько. І, наче пастух гусей, пригнав такий великий косяк риби, що люди й забули про голод, за гроші від продажу риби побудували навіть міст через озеро.
А його син був зовсім інший. Коли процесія з костьолу йшла через лід, благаючи божу матір про кращі улови окуня, він од злості зробив так, що лід розтав і десять чоловік утопилося, в тому числі миколайківський бургомістр.
І передостанній з гожиялківських поміщиків був порядною людиною. Зате в його сина зібралося стільки злості до людей, як бувало колись у найгірших його предків, його звали, як відомо, Гельмут Хаузгофер. Природжені чарівницькі нахили він поглибив завдяки наполегливому навчанню і, повернувшись до Гожиялок, прославився своїм поганим оком і злим серцем. Якщо бувало зненавидить когось, то досить йому глянути, і той уже не вилазить з нещастя.
Він не любив людей взагалі, а особливо дітей. Найбільше ненавидів місцевих мазурів і їх найближчих сусідів — курпів. Щоб вони не плуталися близько, поміщик відгородив дротом шматок пущі і зробив електричні дзвінки — якщо хтось зачепить за дріт, — він уже знає і посилає йому свої прокляття. Навіть польська мова викликала у нього поганий настрій, і тому слуг він брав десь із-за Берліна і навіть влітку нікому з тутешніх роботи не давав.
При ньому Гожиялки стали справжньою ворожбитською державою. Що тут діялося — ніхто не знає. Відомо тільки, що Гельмут перевершив у чародійній силі і свого батька, і діда, і прадідів.
Відомо також, що за його часів нечиста сила по-новому розмістилася на території Гожиялок і взагалі Снярдв. Протягом кількох попередніх століть, як уже зазначалося, головними центрами цієї сили були башта і маврітанський портик, а тепер вони перемістилися…
— Сюди! — крикнула Агнешка, драматичним жестом вказуючи на свою хату. — І сюди! — вона виглянула з вікна, рукою махнула на огороджений шматок лісу, новий барак, на лялькові будиночки, розкидані поміж молодими соснами.
Саме тут Гельмут зосередив усе те погане, чим він керував. Тут довго просиджував поміщик, сюди скликав своїх слуг з того світу. І коли, нарешті, Гельмут змушений був тікати звідси, він прокляв назавжди гожиялківську землю і особливо цей закуток.
— Може, скажете, неправда? — гукнула Агнешка агресивно. — То чому ж усе, що ми тут починали, оберталося проти нас? Коли ми їхали сюди, Мацєй був уже старий, але ще міг якось господарювати. А тут він став зовсім непридатним. Корови де подохли? Навіть м'ясо — покладеш його тут — за три години зіпсується. А кури, ви ж самі бачили…
Пан Бальбінський підморгнув Андрійкові, потім спитав, коли почали дохнути корови, що
