Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Нарешті Бальбінський підвівся.

— Ну, добре, спасибі вам. Усе це дуже цікаво, дуже!

— Е! — махнула рукою Агнешка. — Хіба я вас не знаю? Це тільки, щоб мене заговорити, дякуєте. А насправді думаєте, що баба на старості здуріла. Правда ж?

— Ні, ні! — Бальбінський стукнув себе в груди. — Слово честі, я зовсім так не думав. Ви розповіли дуже цікаві речі. І дуже корисні. Ви навіть самі не знаєте, які корисні!

Агнешка махнула рукою, одвернулася.

Андрійко теж подякував. Щоб якось відрізнитися від Бальбінського, він промурмотів, що тепер чудово знає, як розташована нечиста сила в Гожиялках, отже вона не зробить йому ніякої кривди.

Агнешка сердито одвернулась.

— Де там! — крикнула вона. — Я вам і десятої частини не розповіла з того, що тут діється. Ти думаєш, у палаці і тут — це все? А острів? Чому його Чортовим звуть? А озеро Радоста? А лісова сторожка?..

Раптом вона затнулася. У Бальбінського вже давно зникла з обличчя ввічлива посмішка. Він проковтнув слину і спитав:

— Яка сторожка?

— Ну, ця сама. «Радість» зветься. Біля озерця.

— Ну, так що там діється?

Агнешка спідлоба глянула на нього. Потім обернулась до Андрійка і майже пошепки промовила:

— Я кажу тобі. Він тільки так, біс його знає навіщо. А ти насправді. Так я скажу тобі одне: не ходи туди. Хай на ланцюгу тебе тягнуть — не йди!

Коли вони вийшли, вже вечоріло. Спека спала, вщухло дзижчання бджіл над липами, людські тіні стали довшими, далеко під Івішками ревли недоєні корови.

Було тихо, спокійно, ніщо не нагадувало того, що вони почули. Як же повірити, що це земля нещастя, страху, коли бачиш перед собою сонце, стільки зелені, рожевих і білих квітів біля палацу, коли навколо така чудова надвечірня тиша, коли на щоках відчуваєш холоднуватий і чистий подих великого озера!

Бальбінський відчував те саме, але він швидше, ніж Андрійко, висловив свої почуття словами:

— Оце і є неприємна річ: на схилі віку людина свою власну неміч перекладає на все навколишнє. Сама вона вже не може втішатися цим величезним, чудовим світом і тому дошукується в ньому різних вад і всюди бачить нещастя або страх…

Андрійко енергійно кивнув головою. Але за мить пригадав шматок фанери, і тінь сумніву затьмарила його по-дитячому ясне обличчя. Бальбінський відразу це помітив.

— Ну. яка казка переконала тебе? Андрійко захищався недовго.

— З цією баштою… — промурмотів він, припертий до стіни. Хлопець не хотів розповідати про фанеру і викручувався, як міг: — Тут усі так говорять…

— Брехня! — вигукнув Бальбінський майже гнівно. — Не знаю як шо, але саме це — абсолютна брехня. Коли сталася історія з Радостом? Ну, десять років тому? Двадцять?

— Де там! — крикнув Андрійко. — Раніше!

— Сто років?

— Ще раніше!

— Двісті, триста, чотириста?

— Напевно…

— От бачиш. А цей палац було збудовано значно пізніше. Там є дата, викладена з білої цегли: «1898». Ну, і де ж твої башти з чортами та кастеляншами?

Бальбінський ще кілька хвилин піддавав нищівній, як сам казав, раціоналістичній критиці щойно почуті розповіді. Він знайшов у них стільки типових для народної фантазії рис! Наприклад, нахил доповнювати романтичну фабулу, пояснювати прадавні географічні назви, первісна етимологія яких невідома. Нахил ідеалізувати власні околиці, власне плем'я. Легенда про Радоста була, звичайно, не мазурською, а курпівською.

— Це навіть чарівно, — признався етнограф. — Ти помітив, як високо оцінювала ця баба курпівський життєвий рівень кілька сот років тому? Ми ж знаємо, що тоді це були напівдикі племена, які жили в заболоченому лісі і голодували.

Андрійко допитувався про інші нитки з розповідей Агнешки. В одних Бальбінський бачив відгомін боротьби міст, які в той час тільки народжувалися, з всевладдям земельних феодалів, у інших — батрацький фольклор, розповіді сезонних робітників, які по-своєму пояснювали той чи інший незрозумілий для них прояв тутешньої матеріальної культури.

— Ну, а з цими коровами? — спитав, нарешті, Андрійко.

Бальбінський хвилину мовчав, а потім махнув рукою.

— Це дуже вигідно, — власне недбальство і погану роботу звалити на сатану. Я думаю, що саме тому в епоху середньовіччя чорт мав таку велику силу. Щоб уникнути кари, люди скаржилися на сатану.

І це здалося Андрійкові переконливим. Він спитав ще тільки про дві речі.

— Чортів острів? — повторив Бальбінський. — Ну, це досить проста справа. У вісімнадцятому віці на озері з'явилися пірати. Проти них на острові було побудовано якийсь редут. Потім команда звідти пішла собі. Ну, а будівлі, покинуті людьми, як відомо, надто швидко стають лігвом чорта. Зрештою, може, це було ще раніше. Можливо, за поганських часів там був храм, а після прийняття християнства його оголосили місцем нечистих сил…

— Ви були на цьому острові?

— Був.

— Ну і… — очі в Андрійка заблищали.

— Нічого цікавого. Завжди повно екскурсантів. Усе витоптано, запаскуджено.

— А руїни?

— Щось є, якісь вали, ями. Ну що ж, хлопче, бувай здоров! Мені треба підготуватись до ловлі раків.

— Вибачте…

— Ну?

— А з цією сторожкою?

Нетерпіння скувало обличчя Бальбінського. Він махнув рукою.

— Якась нісенітниця. Ну, бувай!

Позбувшись страхів, Андрійко повечеряв і, не сказавши й слова товаришам, рушив у кімнату в башті; пробіг сіни, злетів наверх і зовсім спокійно глянув на фанеру. Безтурботно посвистуючи, щоб хоч так показати, як він ставиться до позиції хлопців, Андрійко прийшов на збірний пункт о десятій годині.

За півгодини зібралися пірати, хлопці, пан Бальбінський… Потім прибігла задихана Люцина і попередила, що Сикуси ось-ось прийдуть…

Усі чекали, стоячи біля паркана. Тим часом настала справжня ніч. Місяць ще не вийшов з