Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Тільки опинившись у мішку, патріарх починає протестувати. Мішок повний.

— Хоч би не втік! — турбується Андрійко.

— Я покличу Неллі. В неї є запасний мішок. — Люцина замовкає. Покличеш Неллі, а прийде вся компанія, буде галас, тіснота, вони сполохають раків. — Знаєш… сама піду, віднесу цей мішок і повернусь. А ти погуляй, подивись. Може, ще знайдеш таке зборище. Не боятимешся?.. Ну, ну, пробач…

Андрійко виліз на берег, але зразу ж переконався, що в воді тепліше. Він знову зайшов у воду. Біля дохлої жаби вже зібралося багато дрібних раків. Хлопець презирливо подивився на цей набрід. Абищо вже не могло його задовольнити.

Місяць досяг зеніту. Він уже не був повний і світив не так яскраво, як кілька днів тому, коли хлопці завітали до Гожиялок, тіні були затуманені і здавалися більшими.

І взагалі в повітрі відчувалось щось таке, од чого в Андрійка раптом зовсім пропав мисливський азарт і пригадалися справи, про які він зовсім забув. Хлопець навіть пожалкував, що не пішов з Люциною.

— Агей! — долинув до нього далекий голос прекрасної Неллі. — Годі вже! Додому! Додому!

З різних боків посипалися крикливі відповіді.

— Люцино! — гукнула красуня з кінським обличчям. — Де ви ділися?

— Ну, ну! Не кричи! — відповіла Люцина.

Цієї ночі акустика була така, що Андрійко почув Люцину, хоч вона говорила звичайним тоном. Напевно, дівчина вже підійшла до решти компанії.

Ловці раків вилазили з озера. Хлюпотіла вода. Здіслав жартома зачепив Войтека. Чутно було, як вони ганялися один за одним. Потім почулося воркування Еліани і піратського рульового.

Андрійко подумав: ну, чи згадають вони про нього? Чи повернеться за ним Люцина? Чи хоч покличе його?

Він чув, як галасували учасники походу. Еліана заверещала — вона саме переодягалась, а в цей час хтось спрямував на неї промінь ліхтарика. Прекрасна Неллі примушує Бальбінського підрахувати здобич. А жінка-капітан скаржиться на свого товариша, який знову десь заподівся.

Андрійко не відразу зрозумів, що це означає. Бо одночасно до нього долинув голос Люцини. Дівчина кликала, щоб він уже йшов. Разом з нею гукнула і красуня з кінським обличчям:

— Виграли, виграли! Люцина!

Хвиля якогось незнайомого досі почуття сповнила хлопцеві груди.

Це, мабуть, перша перемога в його житті. Андрійко поволі рушив, жадібно прислухаючись, як хто реагуватиме на цей надзвичайний факт.

— Такий, малий, а дивіться! — дивувалась Еліана.

— Бо вони чесно ловили, а інші пари… — жартував Бальбінський.

— Джакі, Джакі! Де ти? — репетувала жінка-капітан. — Зараз же йди сюди!

— Андрійку! — знову гукнула Люцина.

— Ну, ходімо! — вигукнула прекрасна Неллі.

— Почекаємо Андрійка…

— Дурниці, дожене. Завжди десь марудиться цей твій Андрійко. Ходімо!

Андрійко прискорив ходу. Він уже хотів крикнути, щоб вони не турбувались, але три вигуки зупинили його.

— Джакі! Ну почекай же! — гриміла жінка-капітан.

— Ідіть, ідіть! — сказала Люцина. — Я піду до нього, бо він сам заблудиться.

І тоді, нарешті, почувся третій голос, значно ближче до Андрійка.

— Дурниці, Люцино! Ідіть собі, я тут, я візьму його з собою. А ти, Маргарито, не вередуй.

У Андрійка мурашки пробігли по тілу, наче сніжний подув спав раптом на озеро. В такі моменти мозок починає працювати з блискавичною швидкістю, і події неясні, здавалося б, незв'язані між собою, випадкові, вишиковуються в один ряд і набувають певного змісту. 1 від цього страшенно погано стає на душі.

Джакі напоїв їх у Мамайнах, а потім вислідив тут, хоч не знав, що вони їдуть в Гожиялки. А потім ця цеглина. Кого тоді не було серед товариства? Хто їх наздоганяв? Хто був вимазаний штукатуркою і павутиною? І хто тепер навмисне залишився на самоті з Андрійком?

Цих асоціацій було так багато, що про інше Андрійко не встиг і подумати, йому, наприклад, і на думку не спало крикнути, щоб почекали на нього. Хлопець тільки подумав, що нізащо в світі не хоче лишатися сам на сам з Джакі хоч на п'ять хвилин.

І, коли долинули крики, які свідчили, що товариство рушило додому, а ближче, метрів за сто, хлопець почув тихе: «Андрійку!» — він не вагався ні хвилини: повернувся назад і, намагаючись не порушувати нічної тиші, помчав лісом.

Цей біг був нестерпний з багатьох причин. Гілки боляче стьобали Андрійка по обличчю. Стежка, якою він біг, ставала все вужчою. На кожному кроці тріщали сухі гілки, шелестіли кущі.

Нарешті Андрійко зупинився. Він так захекався, що перші секунди чув тільки власний подих. Сміх товариства сюди ледве доходив. Проте набагато ближче він почув приглушений голос Джакі.

І знову Андрійко кинувся тікати. Тут місцевість була нерівна. Щохвилини йому доводилося дряпатись на круті, слизькі від хвої схили горбочків. Оглянувшись і не побачивши озера, Андрійко зупинився і вирішив уже не тільки послухати, але й подумати. Тепер голоси ловців розтанули в далечині. Настала справжня ніч. Навколо тиша. Переслідувач замовк. На якусь мить Андрійко відчув полегшення: він обдурив Джакі. Тільки пізніше він зрозумів, що в цьому була його помилка. Бо й справді, що могла означати поведінка пірата? Він двічі гукав Андрійка, але стиха, і на випадок чого міг сказати, що не знайшов хлопця. А чому потім він замовк? Значить, пірат зрозумів, чого тікає Андрійко. Знає, що Андрійко попереджений, орієнтується в ситуації. Тому Джакі переслідуватиме тепер не відкрито, а крадькома.

Коли ці висновки промайнули в свідомості Андрійка, йому стало важко переносити навколишню тишу. Ці півхвилини він гарячково думав: «Кричати, кликати, щоб рятували». Ні, вже надто пізно. Це тільки наведе переслідувача на його слід.

Хвилин десять хлопець стояв, притиснувшись до сосни, щоб його не видно було серед чорних стовбурів дерев нічного лісу. Він уважно дивився туди, звідки щойно прийшов. Місяць поволі котився вгорі. На освітлену землю падали тіні дерев.