Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Андрійко скочив з ліжка, одягнувся, посвистуючи, збіг униз і незабаром був уже на пристані.

День обіцяв бути жаркий. При березі — жодного човна. Тільки «Аталанта» нерухомо стирчала біля молу.

Хлопець довго тер обличчя, руки, лікті. Болотний чорнозем, Мов смола, в'ївся у шкіру. Андрійко навіть виправ сорочку і труси. Вони швидко висохли на сонці.

Десь опівдні Андрійко пішов до Агнешки. На сніданок він не розраховував, хотів скоріше зустрітися з товаришами.

Підходячи до будинку Курдибів, він побачив хлопців, які лежали в холодку під молодими сосонками, і радісно вигукнув:

— Хлопці!

Ті, не відповідаючи, мовчки подивилися на нього. Здісь зірвав травинку і неохоче гриз її, у Куцика і Войтека на обличчях була байдужість, яку вони, мабуть, перейняли в суддів військового трибуналу з якогось фільму.

Андрійку стало жарко — страшенна спека. Він витягнув хустинку, витер лоба і шию.

— Хлопці! — сказав знову. — Добре, що я вас, нарешті, знайшов. Стільки маю вам розповісти!

Вони переглянулися. Ніхто не обізвався, тільки Куцик сказав:

— Ну, ну! Про що ти хочеш розповісти?

— Правда, хлопці!

Андрійко підійшов ближче. Товариші навіть не посунулися, щоб дати йому місце в холодку. Він сів на сонці. Андрійко тепер добре розумів, що був неправий, коли вчора проговорився про раків, що, навпаки, хлопці мали рацію, коли вилаяли його. Може, й з паном Бальбінським він був надто безтурботний, не виявив належної пильності.

Однак йому було неприємно визнати це прямо, і він вибачливим тоном, покірливою поведінкою хотів показати хлопцям, що розкаявся.

Але Андрійко помилився, бо саме цим тільки розпалив завзятість товаришів. Їм здавалося, що, вдаючи розкаяння, він хоче відкрутитись од відповідальності за свій вчорашній проступок. Тому хлопці мовчали, і в їх мовчанні відчувалася неприязнь, яка підсилювалася впевненістю, що претензії до Андрійка цілком слушні.

Андрійко відчув це, знітився і замовк. А коли в мовчанні минуло кілька хвилин, гнів хлопців ще більше посилився.

— Хлопці, — почав Андрійко вже вчетверте. — Ви знаєте, що зі мною трапилося вчора?

Як мало це їх цікавило! Тепер уже й Войтек зірвав травинку і почав її старанно гризти, а Здісь ліг на спину і три рази підряд на весь рот позіхнув.

«Ах, так! — подумав Андрійко. — Зараз я вас розбуркаю!» — Але й цього разу він помилився.

— Вчора на мене був замах! — випалив Андрійко, не дивлячись на товаришів.

Кілька секунд він чекав, а потім не витримав і глянув на Куцика. Правда, Едик дивився на Андрійка, але з такою байдужістю, наче той був прозорою шибкою.

— Слово честі! — крикнув Андрійко. — Хтось хотів мене вбити! І, здається, я навіть знаю хто.

Тепер він не зводив з них очей, підстерігаючи зацікавленість, недовір'я або насмішку. Так, вони переглянулись. Войтек закопилив губи, а ті й оком не повели.

Андрійко збентежений, поспішаючи, розповів їм історію з цеглиною. Тут, нарешті, Куцик досить презирливо похитав головою.

— Хтось був за тими амурчиками, правда? — спитав він.

Андрійко підтвердив.

— Ти бачив?

— Ні!

— Чув?

— Так!

— Що? Слова? Кашель? Чихання?

Андрійко намагався пояснити, як умів, свої враження. Він хотів ствердити, що за амурчиками хтось чхав. Але вирішив бути чесним і сказав, що чув якесь сопіння.

Куцик подивився на товаришів і відразу змінив тему:

— А для чого цей замах?

— Очевидно… Сам не знаю… Ви помітили раніше, що… того… діються дивні речі. Ключ від нашої кімнати…

— Де Крим, а де Рим!

— Ну, мабуть, ми комусь перешкоджаємо…

— Авжеж. І ти найбільше.

Ось він — вирішальний удар! Куцик завдавав його цілком свідомо. Хлопці дивились тепер один на одного, і, нарешті, щось перебороло їх байдужість: злісна, безмежна іронія.

Бо, справді, уявити собі, що з усієї четвірки найнебезпечнішим для невідомого ворога є Андрійко, це означає вважати всіх інших за страшенних розтяп.

Андрійко зрозумів це вже надто пізно. Куцик запитав:

— Ну, так хто ж він, той, що посягає на грізного Андрійка? Ну?

Андрійко закусив губу. Він знав уже, що кожне сказане ним слово губить його. Він не міг протистояти вимогам Куцика. Довелося промурмотіти кілька слів про пірата Джакі. Це викликало сміх. І, на диво, це не образило Андрійка. При такій спеці, при такому яскравому світлі, від якого люди мружили очі, всі аргументи хлопця — темрява, неясність, непевність — втрачали свою переконливість.

Він перебирав у пам'яті нічні події, гарячково шукаючи тієї, яка б довела принаймні ймовірність його підозри. «Який несправедливий цей світ», подумав Андрійко. Він стільки натерпівся, стільки пережив у цю ніч, і ось усе це стає не більш реальним, ніж сон.

Андрійко мовчки перебирав останні аргументи: сторожка, рогатий привід. Вирішив краще не говорити про це.

Раніш ніж він встиг подумати, Куцик уже все підсумував.

Це було щось жахливе. Як відомо, Андрійко готовий був з усією енергією осудити самого себе за балакучість, за безтурботність, відсутність пильності. А тимчасом цей первородний гріх, ця прапричина усього скандалу стала вже маленькою, мало важливою, непомітною. Куцик майже її обминув, вважаючи, що причиною були речі, в сто разів гірші.

Відповіді Андрійка, за словами Куцика, свідчили про Інші його якості. Їх спільним знаменником було страшенне боягузтво.

Тут втрутився Войтек:

— Пам'ятаєте, зразу після приїзду… Коли ми зійшли в Стобці. Дрімлюга крикнула, а він мене за руку: «Що це?» А потім, коли літак… Його переслідує думка про якісь злочини, звичайно, на грунті хворобливого боягузтва.

— А потім, коли здохла ця курка.