Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

— Власне кажучи, справа ясна! — підсумував Войтек, стукнувши кулаком по коліну. — Від людини вимагається стійкість! Тут нема місця для розмов і базік. І я думаю, що ми повинні зробити з цього організаційні висновки.

Вони знову похитали головами.

— Просто цього типа треба відправити додому! До мами! — додав Войтек з убивчою іронією.

Куцик розвів руками.

— По суті, я згоден, але ти сам знаєш, гроші…

— Для одного вистачить з авансу.

— Добре, — погодився Куцик. — Чудово, хлопці! Прекрасна ідея! Відправити цього типа, і будемо спокійні. Бо нянькою ніхто з нас не збирається бути…

Сонячний пейзаж навколо здавався Андрійкові ще яскравішим, але якимсь розпливчастим. Великі світлі кола охопили сосонку навпроти. Але саме цього не можна було допускати. Хлопці відразу помітили сльози. Здісь сконфужено відвернувся, Куцик засміявся і кинув:

— Баба!

А Войтек дозволив собі випустити найбільш отруйну стрілу:

— Ні, звідки ж! Кавалер! Спокусник! З баришнями в кущах сидить цілими ночами! Є такі, що люблять тільки з шмаркачами…

Андрійко скочив на ноги. Полум'я гніву висушило очі.

— Я не дозволяю, я не дозволяю тобі! — крикнув він.

Войтек замовк. І раптом Андрійко зрозумів:

— Ах, так тому ти такий безжалісний. Так ви тому… що вона мені віддає перевагу, не вам…

О, напевно в цій догадці була частка правди. Тому «високі судді» реагували ще дужче. Вони почали качатися по землі, сміючись так голосно, як тільки могли.

— Смійтеся, смійтеся! — крикнув Андрійко. — Я бачу наскрізь ваші душиці! Я плюю на ваш вирок. Чуєте?

Він засвистів і плюнув.

— Ну, ну! — у Куцика сміх пройшов напрочуд швидко. — Спокійніше! — гукнув він погрозливо.

— Так от знайте: я сам, сам справлюсь…

— Зрозуміло, у нього ще й індивідуалізм… — Войтек сказав це тоном лікаря, який, ствердивши кір на підставі температури хворого, не без радощів знаходить у нього ще й висипку.

— Дрібноміщ… — почав Куцик, але подумав, мабуть, що цього надто мало. Закінчив: — Буржуазний.

— Не хочу вашої допомоги! — кричав Андрійко. — Сам… А з вами…

Він одвернувся і пішов. Секунд десять хлопці мовчали. Потім Куцик крикнув:

— Стривай, стривай! Ми тут в організації… Але Войтек і тепер був в'їдливіший.

— А хто має успіх у дівчат, побачиш ще сьогодні.

Андрійко йшов навмання, не думаючи ні про що, тільки переживаючи велику, безмежну кривду. Найболючішим було те, що він погодився, погодився з усіма обвинуваченнями! І, незважаючи на це, його ще болюче образили.

Хлопець був настільки впевнений у цьому, що навіть не помітив дрібного факту: адже він погоджувався з обвинуваченнями в думках, тільки в думках.

Він опинився в саду біля палацу, між заростями напівдиких порічок, вкритих рудувато-сірим лишайником. Андрійко спочатку сів у холодку, потім ліг обличчям у зелену траву. Одвернувся від поганого, несправедливого світу і почував себе зовсім самотнім. І до всього ще приєднувалась думка, що небезпека цієї ночі не минула. Пірат Джакі, напевно, кружляє десь поблизу. А він, Андрійко, тепер такий самотній.

Він не плакав. Тільки плечі час від часу якось безпорадно здригалися.

— Що з тобою? — пролунав над ним голос Бальбінського.

Пан Бальбінський сів біля нього і силоміць повернув його обличчям до себе.

Андрійко вдавано посміхнувся.

— Дурниці, я трохи задрімав.

— Що з тобою? — наполягав Бальбінський. — Ну, кажи! Де ти запропастився вчора?

Він був дуже наполегливий, серйозний. І, мабуть, саме тому Андрійко вдруге розпочав свою розповідь. Якби той вдався в лірику, Андрійко не зміг би бути щирим, він боявся б, що голос його затремтить.

А так усе гаразд. Справа з цеглиною. Бальбінський задав кілька питань. В цілому вони були схожі на ті, які ставив Куцик, і не менш скептичні. Та коли Андрійко згадав про зникнення Джакі, про скандал, який вчинила жінка-капітан, і особливо про павутиння та сліди штукатурки на його одязі, Бальбінський уважно глянув на хлопця, помовчав, а потім сказав:

— Знаєш, це цікаво. Я не звернув на це уваги. Ну, ну?

Вперше за годину промінь надії завітав до душі хлопця.

— Ви думаєте, що це… він? З цією цеглиною? — запитав Андрійко.

— Поки що нічого не думаю. Розповідай! Де ти блукав? Коли ми прийшли, відбулося справжнє засідання, Люцина вимагала послати рятувальну команду. Але інші сказали, що хочуть спати і що Джакі тебе приведе.

— А він… коли він повернувся?

— Та він же ночує на цій своїй яхті десь в очереті. Ніхто не дочекався його, всі пішли спати.

— А сьогодні? Що він каже?

— Я його не бачив. Ну, що далі?

Андрійко дійшов до своєї раптової втечі.

— Я мав рацію? — спитав хлопець. — Бо чому пошепки, чому?

— Так, це дивно. Але чому ти не покликав нас, не побіг до всієї компанії?

Хлопець опустив голову.

— Ну нічого, — сказав Бальбінський. — Це буває. А що ж далі?

Андрійко був такий вдячний йому за це, що спочатку вирішив розповісти і про рогатого привида. Але сором був дужчий. Проте з більшими подробицями він описав свої пригоди біля озера Радість.

— Так, так, — говорив Бальбінський. — А далі?

Про заключну стадію своїх нічних поневірянь Андрійко розповів дуже докладно. З вдячністю він дивився на свого слухача. Як відрізнялося його ставлення — ділова, суха, напружена увага дорослої людини — від зарозумілої презирливості цих шмаркачів, яким здається, що вони найрозумніші! Андрійко докладно описав перебування в сторожці, свої враження з «ядра темряви», примарне сяйво місяця, чорні, зяючі пустотою провалля вікон.

— Так, так, — щохвилини повторював Бальбінський. —