Четверо в яхті - Їжаки Путрамент

Було щось знайоме в цьому силуеті, що вразило Андрійка ще в той день, коли «Аталанта» вперше вийшла на озеро. Що саме? Всі дні Андрійко безрезультатно намагався пригадати. І раптом пригадав. Кілька років тому Андрійко побачив у букініста кілька старих листівок. На одній з них була кольорова репродукція якоїсь картини. Острів з високими, стрункими, майже чорними деревами. Біля нього — човен, у човні якісь люди з похиленими головами. На звороті — надпис: «Острів Мертвих».

Острів на горизонті нагадував хлопцеві той на листівці. Андрійкові страшенно захотілося поїхати туди, на острів. Він мимоволі кілька разів махнув веслом. Чому б ні? Це ж недалеко! Саме сьогодні…

Хлопець почав веслувати трохи дужче. Здавалося, що до острова всього кілька кілометрів. Але пливти до нього було нелегко. Через десять хвилин Андрійко оглянувся. Очерет не відсунувся навіть на сто метрів.

Андрійко не хотів здаватися. Він розпалював сам себе: легенди, страхіття… Вітерець з кожною хвилиною дужчав, хвиля лагідно била в ніс байдарки, краплини щоразу били Андрійка прямо в обличчя, змиваючи на хвилину спеку і втому.

Плескіт хвиль і шум очерету заглушав усе інше. Тому хлопець здригнувся, коли зовсім близько — метрів за десять — позаду, з пустого безмежного озера, почувся знайомий жіночий баритон:

— Агой, на байдарці! Куди ця дитина прямує?

Він оглянувся. Піратський парусник ішов прямо на нього. На носі, спершись на сталевий штаг, стояла Маргарита. На підвітряному боці сиділа решта команди.

Андрійка огорнув неспокій. Він ще не встиг подумати, чим пірат Джакі може йому загрожувати вдень і в присутності стількох свідків, коли приємна посмішка на обличчі жінки-капітана зникла.

— Обережно, обережно! — гукнула вона, повернувшись назад. — Відпливай, відпливай швидше! Відпливай!

Великий корпус яхти був уже за плечима Андрійка. Хлопець мимоволі звернув ліворуч. В цю мить щось ударило в хвіст байдарки і рвучко штовхнуло її. Всі закричали.

Андрійко оглядається. Безшумний, мов сова, парусник обминає байдарку, завертає в протилежний бік. Біля керма Джакі в червоній хустці. В нього гнівне обличчя, на Андрійка він не дивиться. Жінка-капітан саме дає йому прочухан.

— Роззява! Кричу ж тобі: «Відпливай!» Ще трохи, і ти б цього малюка на дно…

В Андрійка від спеки піт заливає очі. Хлопець витирає його рукою. Він більше здивований, ніж переляканий.

— Вибач, малюк! — нахиляється з парусника жінка-капітан. — Виявляється, що в мене на палубі роззява!

Сонце світить з усієї сили, вітерець поволі відштовхує байдарочку в очерет, острів чорніє в біліючій від спеки далечині. Нічого не змінилося, все як і п'ять хвилин тому.

Тільки Андрійко вже не веслує, і вітер підштовхує байдарку до пристані.

— Справді? Дивно! Мені здавалося, що вся їх компанія в саду. Коли б я знав…

Бальбінський замовк, запалив цигарку. Він лежав на траві біля молу. Метрів за тридцять розташувалася решта товариства. Там був і Сикус. Усі реготали з жартів Куцика.

— Зрештою, — почав за хвилину Бальбінський, — зрештою, не слід панікувати. Може, це справді якийсь недотепа в парусному спорті.

— Е, ні! Вони всі мають звання не нижче рульового! Самі вихвалялися.

— Ну, кінь має чотири ноги і все ж спотикається. Не треба поспішати з висновками. Треба тільки бути пильним. Правда? Уникай, наприклад, самотніх вилазок.

Андрійко зітхнув.

— Знаю, знаю, — Бальбінський хитнув головою. — Ви посварилися. Що ж поробиш. Тримайся мене. Добре? Я сьогодні хочу запропонувати тобі одну прогулянку.

— До сторожки? — радісно вигукнув Андрійко.

— Ні, ще ні, — Бальбінський сів. — Перш ніж доберемось до цього твого ядра темряви, доведеться нам дещо зробити.

— Що?

— Побачиш.

І ось після обіду, прикрашеного раками і зіпсованого сердитим мовчанням хлопців, Андрійко зустрівся з Бальбінський. Близько четвертої години вони пішли.

Вирушили до Івішок. У неділю, після обіду, в селі пора повного відпочинку. Відпочинок цей був досить однобокий: усі дорослі чоловіки стирчали в прибережних кущах з вудками в руках.

Андрійко швидко дізнався, що цікавить Бальбінського. Він ходив від куща до куща і розпитував, хто звідки походить. Один говорив — Граєво, інший — Линтури. Двоє були з Келецького воєводства. Нарешті Бальбінський втратив терпіння.

— А мазура тут і не знайдеш?

— Звідки тут мазури! Усе село з переселенців.

— Чому?

— Хіба я знаю. Коли ми приїхали, село наче вимерло. Живої… Пробачте, — додав він тихше, дивлячись на біло-червоний поплавець. — Може, потім…

Бальбінський ввічливо відійшов. За хвилину їх співбесідник різко шарпнув вудку, лопнула застигла поверхня води, і в повітря вилетіла невелика срібляста рибка.

— Справжня! — вирвалося в Андрійка, який після єдиної спроби втратив віру в успіх рибальства.

— Яка там справжня! — почулося біля них чиєсь доброзичливе мурмотіння. — Звичайна пліточка.

В кущах над водою стояв немолодий чоловік з рудуватими вусами. Він був, напевно, злий, що сусід знову піймав, бо поспішив похвалитися кращим за нього знанням тутешніх справ.

— Це не дивно, що мазурів тут немає. При німцях у Гожиялках був поміщик. Він терпіти не міг польської мови, тому всіх селян звідси повиселяв, а з Німеччини привіз собі інших. Ну, а як радянські війська прийшли взимку, вони дали драпака. От і все діло.

— Авжеж! — вигукнув Андрійко. — Пані Агнешка розповідала. Про цього останнього Хаузгофера…

— А навіщо вам мазури? — спитав вусатий.

— У мене свої справи…

— Цей пан — етнограф! — гордо пояснив Андрійко. — Він збирає різні пісні, легенди…

— Тут немає ніяких пісень! — рішуче промовив вусатий. — Ні легенд! — додав він тоном, яким їх привітала перша хазяйка в Стобці, кажучи, що немає яєць.

— Ну, а казки… — ще додав Андрійко. — З стародавніх часів…

— Добре,