Дженні - Пол Гелліко

Коли він наблизився, Мутці й Путці зупинилися й подивилася спершу на нього, а потім перезирнулися між собою. Вони, схоже, зовсім не поділяли його радості від цієї зустрічі. За мить виявилося, що вони збираються відвернутися, не сказавши йому ні слова, але потім Путці холодно подивилася на Пітера й промовила:

— Хо-хо! Тож ти повернувся, так?

Але Пітер був надто захоплений, що зустрів хоч когось знайомого, хто міг би розповісти йому, куди зникла Дженні, щоб щось помічати, тому відповів:

— Так. Я шукаю Дженні Болдрін, але не можу її ніде знайти. Чи не знаєте, де вона?

Путці і Мутці ще раз обмінялися поглядами, і тепер Мутці відповіла голосом, сповненим огиди:

— Ні, не знаємо. Та навіть якби й знали, то не сказали б тобі.

Пітер знову відчув страх і непевність.

— Але чому? — запитав він. — Я не розумію. Куди вона пішла? І чому ви мені не скажете?

— Тому що, — відповіли одночасно Пітці й Мутці, — ми бачили тебе!

Пітера переповнили найгірші здогади.

— Ви бачили мене, що?..

— Тебе і ту іноземку з Сіаму, — відповіла Путці, задираючи носа угору, Мутці зробила такий самий зневажливий жест, що було трохи дивно, адже вони самі були іноземками.

— Ваші танці з нею посеред вулиці й оцей твій погляд, наче все миттю вилетіло тобі з голови. О, так. Ми бачили вас.

— І як ти притулився до неї носом і слухав того дурного вірша. І також ми чули, що ви говорили, — урвала Мутці.

— Еге ж, тоді ти побіг за нею, — продовжила Путці. — МИ одразу ж повернулися і розповіли Дженні.

— О! — сказав Пітер, відчуваючи, як тягар лягає йому на серце. — Що вона сказала?

Сестри задоволено усміхнулися. Путці вела далі:

— Вона сказала, що не вірить нам, що це якась помилка.

Мутці додала:

— Ми порадили їй іти геть, бо ти не вартий її. Незважаючи на все, що ми розповіли, вона сказала, що залишиться й чекатиме, бо впевнена, що ти невдовзі повернешся.

— Але МИ знали, що ти не повернешся, — переможно сказала Путці. — Ми так їй і сказали. Ця чужинка! Усі тут її знають. Ох! Лише чоловіки можуть бути такими дурними. Тож зараз ти отримав. Уночі Дженні зрозуміла, що ми мали рацію, тому вранці вона зникла. Ми не бачили її відтоді і ми думаємо, що вона вчинила правильно.

Мутці в’їдливо додала:

— Сподіваюся, ти хочеш її повернути.

— О так, — сказав Пітер, навіть не переймаючись, що ця самовдоволена пара пліткарок побачить його біль і тугу. — Так, я хочу її повернути. Дуже хочу.

— Ну, — знову хором відповіли вони, — ти більше її не побачиш. Вона зникла.

І тоді вони відвернулися і, високо піднявши хвости, пройшли через уламки і бур’яни вглиб помешкання, залишивши Пітера на самоті.

Ніколи йому ще не було так кепсько, навіть коли він обернувся на кота і няня викинула його на вулицю. Бо це було до того, як він зустрів Дженні Болдрін. Тільки тепер Пітер зрозумів, наскільки самотнішим і нещаснішим можна почуватися після того, як втратив когось, любого серцю. І, звісно, він розумів, що заслужив на це.

Але ще більше боліло йому в серці за Дженні, яка заради нього залишила дім і тих, кого любила, свою знову віднайдену родину. Пітера не обдурило те, як Дженні замаскувала свій вчинок. Він знав, що Дженні багато коштувало це рішення, але вона зважилася на це, бо любила його. І ось як він їй віддячив.

Пітер вийшов із котячого помешкання, заледве усвідомлюючи, що він робить чи куди бреде, бо сльози каяття за свою бездумну й безвідповідальну поведінку засліпили його. А коли на площі Кавендиш засвітилися ліхтарі, він присягнувся, що десь колись неодмінно знайде Дженні, навіть якщо муситиме шукати все життя лише для того, щоб з останнім подихом сказати їй, що він не тямив, що робить, і любить її, її єдину.

Напевно, десь Пітер знову її знайде, але його запал охолов, коли він лише уявив величезне місто Лондон з мільйонами людей, будинків й усіма тими місцями, де маленька смугаста кішечка з білою шиєю і мордочкою та прекрасними лагідними очима може ховати своє розбите серце.

І все-таки з чогось потрібно починати. Можливо, о, можливо, вона повернулася до Бафф на розі М’явз! Чому він досі про це не подумав? Напевно, коли він її покинув, Дженні мала вчинити саме так.

У нього знову з’явилася надія, і він припустився через М’явз, щоб перевірити.

Усю ніч Пітер з тяжким серцем сидів на тротуарі і спостерігав за будинком Бафф на вулиці М’явз. Здавалось, Дженні там немає, але він не міг упевнитися в цьому до наступного дня.

У будинку ввімкнули світло: спершу на нижніх поверхах, потім на верхніх поверхах. Одного разу він побачив каштанову голову Бафф у вікні, у жовтому світлі лампи, але, здається, Дженні не вибиралася їй на плечі.

Тоді одне за одним вікна згасли не лише в будинку Пенні, але на всій вулиці М’явз, доки освітлення залишилося лише від вуличної лампи на розі й місяця угорі. Пітер почав кликати Дженні, спершу тихенько, тоді голосніше, з усім нещастям і скорботою, що були в нього на серці, але не отримав від неї жодної відповіді, жодного натяку на її присутність не надходило на його чутливі вуса й шерсть.

Єдиним результатом його криків стало те, що на М’явз розчинилося вікно і хтось закричав:

— Цить, кицько! Замовкни! Іди геть!

Після цього Пітер більше не посмів кричати, бо згадав, що говорив містер Блек про умови їхнього перебування в околицях, які залежать від того, наскільки тихо вони поводитимуться і не турбувати мешканців.