Дженні - Пол Гелліко

Так добре, так втішно більше не почуватися загубленим і безладним, чи принаймні знати, де ти є і яким шляхом іти далі в цьому доброзичливому, привітному маренні. Ліворуч, потім праворуч, потім знову ліворуч, і якщо цей сон справді намагається його втішити, напевно, там має бути сховище з тьмяним світлом від брудного віконця на одну шибку біля стелі буде забите червоними й позолоченими меблями, вкритими запилюженим простирадлами. А в самому центрі стоятиме величезне ліжко з червоним шовковим покривалом на ньому й високим навісом. З одного боку навісу спускатимуться складки жовтого шовку, припасовані вгорі до великого овального медальйону з єдиною прописною літерою «Н» й короною над нею…

Солодкий гарний сон, подумалося Пітерові, бо кімната була саме такою, якою він її запам’ятав. А чи триватиме цей сон далі? Чи подарує він йому остаточну втіху, дозволивши уявити, що він має лише застрибнути на червоне шовкове покривало, щоб побачити там Дженні, яка чекає на нього? Чи ж Пітер прокинеться, знову голодний, нещасний і мокрий і тремтітиме на якійсь похмурій вулиці в нетрях Лондона, не наблизившись до Дженні ні на крок від початку своїх пошуків?

Якийсь час він майже не смів рухатися, щоб не прогнати цей сон, а потім прийшло якесь дивне відчуття, що це більше не сон, а можливо… можливо…

І вже наступної миті Пітер застрибнув на ліжко й впритул зіткнувся з Дженні. Це був не сон. Навіть не видіння. Це була реальність. Він нарешті її знайшов.

— Дженні! Дженні! — закричав Пітер. — О, Дженні, я так довго тебе шукав. Дженні, я справді тебе знайшов?

Дженні відповіла:

— Привіт, Пітере! Рада тебе бачити. Я вже давно чекаю на тебе. Я знала, що зрештою ти прийдеш сюди і знайдеш мене.

Після цих слів вона наблизилася до Пітера, торкнулася його носа й поцілувала в очі. Але за мить вона сказала:

— Пітере, ти так схуд. І твоя шуба! О, мій Пітере, що тобою сталося? Ти не їв. Ти голодував. Пітере, ти маєш дозволити мені пригостити тебе мишею. У мене якраз є гарна миша, яку я спіймала сьогодні вранці…

Вона зістрибнула вниз, туди, де зберігала свої запаси, повернулася на ліжко з мишею і поклала її перед Пітером.

— Дивись, якраз така, як треба, гарненька й жирненька. Але не надто поспішай її з’їсти, Пітере, якщо ти давно нічого не їв.

В її очах засвітилася гордість за Пітера, коли він обережно взяв мишу й зістрибнув із нею на підлогу. Навіть більше, з’ївши половину, Пітер запропонував Дженні решту.

— Ні, любий, — сказала вона, — доїдай ти. Тобі потрібніше. У мене тих мишей повно.

Пітер одразу ж відчув, що зміцнів. Він також почувався неймовірно щасливим від того, що нарешті знайшов Дженні й знову зустрівся з нею, не почуваючи сорому й не турбуючись щодо того, як пояснити свою поведінку, що сказати і як почати.

Але якимось дивом про це зовсім не заходила мова. Бо коли Пітер почав митися після їжі, частково від усвідомлення того, який він брудний, а частково тому, що соромився подивитися на Дженні, вона підійшла до нього й сказала:

— Пітере, ти втомився. Дозволь мені це зробити для тебе. Просто ляж і заплющ очі.

Пітер зрозумів, що Дженні пробачила йому. І весь сором, тугу і муки сумління, які накопичилися в його душі, немов змило великою повінню її любові. Ця любов пройшла крізь нього, розвіявши темряву, біль та нещастя, які так довго жили в його серці.

Пітер ліг на бік і заплющив очі, дозволивши собі прийняти солодкі ліки її шорсткого, моторного маленького язичка, доки вона мила його від голови до п’ят, немов нічого й не сталося.

І так, немов нічого й не сталося, Пітер і Дженні почали жити в сховищі поміж наполеонових меблів.

Не згадуючи, чому вона покинула котячий притулок на площі Кавендиш, Дженні розповіла, що майже одразу повернулася до сховища і здивовано побачила, що меблі повернулися на свої місця і все стало, як було. Напевно, меблі вивозилися на якусь виставку чи щось таке, і їх повернули назад, щойно виставка закінчилася.

Дженні не сказала Пітерові, що прийшла сюди, бо саме тут вони вперше зустрілися і були такі щасливі на початку їхньої дружби, коли Пітер вчився бути котом. Але слова були тут зайві, бо Пітер і так добре це розумів. Тепер йому було соромно, що він одразу ж не побіг до їхньої першої домівки, а сліпо й безладно тинявся Лондоном, марно її шукаючи.

Звісно, він був ще замолодим, щоб розуміти істотну відмінність між тим, як все сприймали він і вона. Тим не менше, Пітер виявився досить мудрим, щоб дозволити собі маленьку білу брехню, розповівши, що він навмисно прийшов сюди, відвідавши всі інші знайомі місця, де вона могла би бути, а не потрапив до сховища випадково в голодному напівмаренні.

Важливо було лише те, що вони знову разом і що Дженні не ображається на нього. Вона з цікавістю слухала, коли Пітер розповів їй, що Бафф говорила матері, про похмуру зміну, яка сталася з хижою їхнього померлого друга містера Ґрімза і про неприємного її теперішнього мешканця, про «Графиню Ґрінок»; тут Дженні щиро реготала, коли почула про скарги Мелі на мишей і щурів і що їх знову чекають на роботу.

Ні, різниця у їхніх стосунках була, і Пітер добре це усвідомлював. Ця різниця полягала не в помсті чи якійсь інакшій поведінці Дженні стосовно Пітера, але в певній заклопотаності, принагідній її замисленості з відсутнім поглядом і стурбованим виразом мордочки, загадковими зникненнями Дженні зі сховища, після яких вона поверталася ще більше занепокоєна і явно засмучена.

У всьому іншому вона стала навіть добрішою й