Дженні - Пол Гелліко

уважнішою до Пітера, ніж доти, більш щирою, вдумливою і пильною щодо його гаразду та здоров’я (яке, коли він став знову регулярно харчуватися, швидко покращувалося), часто усміхалася до нього і намагалася передбачити, чим би йому хотілося зайнятися. Пітер помічав, що іноді без конкретної причини Дженні могла несподівано встати, підійти до нього й двічі чи тричі лизнути в очі, у щоки чи поміж вух. Потім вона ласкаво й залюблено дивилася на нього, але також, здавалося, велика гризота залягла між блискучих зволожених очей. Ясно, що в Дженні знову щось на думці, щось таємне. І щось дуже її турбувало, хоч Пітер і не здогадувався, що саме.

А ще після пригоди з Лулу між ними залягли сором і замовчування, тож вони не намагалися надто глибоко проникати в думки одне одного, немов уникаючи зачіпати певну скриньку з позначкою «Особисте», відкривши яку, можна випустити старі болючі спогади. І з цієї причини Пітер остерігався прямо запитати, що сталося і чи може він якось допомогти. Але спливав час, і, здавалося, Дженні сумувала все більше.

А тоді одного дня Дженні не було вдома досить довго, потім вона повернулася стурбована більше, ніж звичайно. Вона ласкаво привітала Пітера, але майже одразу забилася в куток ліжка і присіла там, підібгавши під себе передні лапи, дивлячись прямо перед собою. Пітер знав, що коти роблять так, коли вони сумні чи не надто добре почуваються. Лише час від часу Дженні трохи повертала голову і позирала на нього, і тоді Пітер помітив, що з її очей струменять сльози і вона просто у відчаї.

Тепер він уже не міг стримуватися. Пітер підійшов до неї, ласкаво лизнув її мордочку, відчуваючи на своєму язиці солоні сльози і сказав:

— Дженні, люба. Щось сталося. Ти така засмучена. Чи не розповіси мені? Можливо, я можу чимось зарадити. Я ладен на все, щоб знову зробити тебе щасливою…

Але Дженні тільки ще більше заридала й підповзла ближче до Пітера, доки він ласкаво її заспокоював. Вона, здається, трохи заспокоїлась і щось вирішила, бо за мить підвелася, струснулася, провела язиком по спині, немов даючи собі кілька секунд на перепочинок, щоб упорядкувати все, що збиралася сказати. Тоді зрештою Дженні обернулася до Пітера з похмурим і стурбованим виразом мордочки, але разом із тим у ній проступала якась рішучість до дій, які більше не можна відкладати на потім.

— Пітере… Слухай мене і не лякайся. Дещо сталося… Настав час, я мушу тебе покинути.

Після цих слів Пітер відчув такий біль у серці, немов його ударили ножем.

— Покинути мене, Дженні? Але чому? Як ти можеш? Я не розумію. Куди ти підеш? Чому я не можу піти з тобою? Куди б ти не прямувала, я хочу бути…

Дженні завагалася перед тим, як відповісти, немов сама ще шукала шляхів це оминути чи вибирала слова, щоб Пітерові менше боліло і легше було її зрозуміти. Тоді вона зітхнула і промовила:

— Пітере, я не можу цьому зарадити. Демпсі викликає мене. Мушу піти з ним.

Якоїсь миті Пітер навіть не второпав, про кого чи про що вона говорить. А тоді зненацька в нього вихопилося довге низьке гарчання, а хвіст почав шалено сіпатися. Зараз він згадав жорстокого кремезного рудого кота зі шрамом на морді, на якого він натрапив на початку своєї дивної пригоди. Пригадав його зарозумілий затятий голос і безжальний напад. Пітер знову пережив приголомшливі удари й блискавичну атаку, яка змела його з місця, гострі зуби, що рвали йому вухо, кігті, що, немов тисячі ножів, дряпали груди й живіт. Він пригадав і глузливий, в’їдливий крик Демпсі, коли зранений, побитий і ледь живий Пітер відповзав геть: «… і не повертайся Бо наступного разу я, напевно, тебе вб’ю…».

Але, окрім люті від цих спогадів і болю приниження, Пітер відчував ще й здивування від того, що говорила Дженні, бо нічого не розумів. Він сказав:

— Дженні! Піти з Демпсі? Але я не розумію, чому. Я не хочу, щоб ти залишала мене…

Дженні відповіла:

— Це наш закон, Пітере. Коли тебе викликає Демпсі чи хтось подібний, ти маєш піти з ним. Він не хоче більше чекати, тож я мушу це зробити.

— Але, Дженні, — заперечив Пітер. — Я поговорю з ним про тебе. Я мав би зробити це вже давно, правда? Ти моя…

Дивно, Дженні нічого на це не відповіла, але з тугою подивилася на Пітера. Він запитав її:

— Дженні, ти хочеш піти з ним?

Дженні відчайдушно заперечила:

— Пітере! Як ти можеш таке запитувати? Я ненавиджу його. Я сотні разів благала його відпустити мене, але він цього не зробить. Він говорить, що вже вирішив і я маю піти з ним, на його боці закон. Невже не розумієш, Пітере, я нічого не можу вдіяти, окрім підкоритися…

І тієї миті вперше у Пітера виникло дивне відчуття, немов Дженні щось від нього приховує, не все йому розповідає і так намагається його захистити. Він знав багато законів, що регулювали життя й щоденні справи котів. Дженні розповідала про них, доки вони були разом, і всі ці закони здавалися правильними та логічними, їх легко було зрозуміти, дізнавшись причину, чому вони виникли. Усі, крім цього одного, і Пітер був певний, там є щось іще, щось, чого Дженні йому не казала.

Тож Пітер висловився:

— Я не хочу, щоб ти йшла. Я не дозволю тобі піти, Дженні, бо я люблю тебе. Що я можу зробити за законом, щоб ти залишилася зі мною? Дженні, скажи мені правду, або я піду до Демпсі і спитаю його…

Тепер Дженні зрозуміла, що Пітер виріс і змінився. Він дуже її любив, і через це вона більше не могла приховувати від нього правду, хоч і хотіла таким чином його захистити, тож зрештою відповіла тихеньким переляканим голосом:

— Якщо ти справді хочеш бути зі мною, Пітере, за законом, мусиш битися з Демпсі, і якщо ти переможеш його, тоді мені не доведеться іти з ним, і я зможу піти