Дженні - Пол Гелліко

Але тут, у темному тунелі, сам, без нікого, перед ким потрібно було вдавати сміливість і безтурботну хоробрість, Пітер міг собі дозволити боятися. Він був страшенно наляканий тим, що чекало на нього на вулиці, однак продовжував рухатися в тому напрямі.

Він відчував жах усього, що ось-ось мало статися: нестерпний біль від укусів та розривів, запаморочливі удари й нищівні захвати, безжальна атака на нього, а також власна втрата людяності у намаганні вбити собі подібного. Тієї миті він не усвідомлював, що це були людські думки, бо, незважаючи на тіло кота, надчутливі очі й вуха, гострі кігті й зуби, він досі залишався Пітером. Насправді це хлопчик, який одного дня стане чоловіком, а не кіт, готувався до вирішальної битви. Але навіть якби він це усвідомлював, чим би це йому допомогло, як відвернуло б небезпеки чи прибрало б жахливу постать Демпсі з його свідомості?

Бо в темряві підповзаючи все ближче до свого ворога, Пітер зрозумів, що значно перебільшує сили й можливості Демпсі. У свідомості Пітера Демпсі став великим, як лев, якого він бачив на карнавалі, зі сталевими кігтями, загнутими, довгими й гострими, як хірургічні ножі, й жахливими жовтими іклами, з яких скрапувала отрута. Очі Демпсі здавалися більшими за обідні тарілки й метали руйнівні блискавки. Тим не менше, не зупиняючись ні на секунду і навіть не озираючись, Пітер продовжував рухатися вперед тим впевненим плазом, яким Дженні навчила його підкрадатися, і лише наближався до поля битви, де та жахлива почвара, яку він уявляв, чекала на нього.

Отак він виповз із тунелю за плінтусом до дірки, де труба проіржавіла наскрізь і звідти за кілька кроків попереду було видно вихід на вулицю, освітлений блідими променями ліхтаря.

І раптом він припинив боятися чи, точніше, припинив звертати на це увагу, бо зараз доводилося міркувати про важливіші речі. Наприклад, як безперешкодно вилізти на вулицю і зустрітися з Демпсі, щоб не опинитися в невигідній позиції. Він припустив, що може статися, якщо Демпсі засуне голову в отвір труби, щоб глянути, іде Дженні чи ні, і він, Пітер, одразу ж побачить, що весь діаметр труби заповнений величезною пошрамованою квадратною глузливою мордою. Але тоді він згадав запевнення Дженні, що Демпсі занадто старий і досвідчений, щоб застромлювати свою голову в невідомі отвори, особливо вночі. Крім того, тієї миті він знову почув бойовий крик:

— Вихоооодь, Дженні…

Отже Пітер, як його було навчено, зупинився майже біля виходу з труби, щоб рознюхати все й отримати інформацію з кінчиків своїх вусів про обставини та стан поля бою.

Годинник на вежі Церкви Святого Данстана почав вибивати час, і Пітер рахував удари майже автоматично:

— Шість-сім, вісім-дев’ять-десять-одинадцять-дванадцять.

Отже, північ. Пітер покрутив своїми чутливими вусами й відчув присутність Демпсі, але не безпосередньо біля виходу зі складу. Він не міг сказати точно, як далеко його ворог, але відчував, що Демпсі на невеликій відстані від отвору, принаймні в кілька ярдів.

Його вуса повідомили йому, що на вулиці не було людей, а також інших тварин, собак, котів чи сонних горобців.

Жодного пішохода. Жодної машини. Лише небо, повне зірок, сходить старий місяць, є ознаки того, що буде дощ.

— Вихоооодь зааааараз же, моя Дженні, виходь…

Пітер ступив на вулицю, і крик Демпсі обірвався, немов хтось затягнув петлю в нього на шиї. Він сидів за кілька ярдів від отвору, що вів до складу. Він не був великим, як лев. Він був лише сильним котом з гарною статурою, широкою пласкою головою і могутніми плечима. Він не здавався кремезнішим чи сильнішим, ніж Пітер, бо за час його мандрів із Дженні Пітер виріс, поповнів і зміцнів.

От він сидів, і вулична лампа освітлювала його брудно-руде хутро, шрам, що йшов через ніс, порвані у боях вуха, худорляву, зграбну, зловісну статуру, і цієї миті він застиг від щирого здивування. І в цю частку секунди Пітер мав можливість подолати відстань, що пролягала між ними, і вп’я-тися Демпсі в горло до того, як той оговтається від здивування і зрозуміє, що буде бій. Але Пітер не міг так вчинити. Замість цього він сказав:

— Дженні не вийде. Але я тут…

З горла Демпсі вирвався рик люті й ненависті, такий глибокий і пристрасний, що майже не котячий. Тоді він хрипко запитав:

— Ти! Хто ТИ?

Пітер уже зовсім не боявся. Тієї миті Демпсі виглядав не страшніше, ніж звичайний приблудний кіт та ще й не в кращій формі. За час своїх мандрів Пітер перебачив і більших котів. Він відповів йому:

— Придивися краще. Ти маєш мене пам’ятати після того, як одного разу підло вчинив зі мною. Зараз я дбаю про Дженні Болдрін.

Ще один рик, більше демонський, ніж котячий, вирвався з горла Демпсі, і він виплюнув із ненавистю:

— О… ТИ! Мій склад. Ти порушив кордони моєї території. Я попереджав тебе: якщо ти колись трапишся на моєму шляху знову, я тебе вб’ю. І зараз я збираюся тебе знищити!

І з цими словами він зігнувся, виставив хвоста і почав роздуватися, доки не став справді велетенським, грізним і вдвічі більшим, ніж був.

Але Пітер пхикнув:

— Тьху! Я знаю цей трюк. Насправді все це не ти. Це просто повітря.

І він почав роздуватися сам, доки не зрівнявся в розмірах із Демпсі, й кілька секунд вони дивилися один на одного, доки Демпсі, котрий виглядав дещо заскоченим, піймавшись на власній грі, видихнув. Пітер безтурботно зробив те саме, не звертаючи уваги на те, в якій позиції він перебуває.

Пітер помилився, недооцінивши свого ворога, після того, як побачив його зблизька й впевнився, що він ніякий не суперкіт. Він мав пам’ятати, що Демпсі — ветеран і переможець сотень битв, а таку репутацію в районі лондонських доків не здобувають задурно.

Бо тихо й підступно, не видаючи себе, хитрий