Дженні - Пол Гелліко

Діставшись доків, він згадав ще одне місце, де можна пошукати, і попрямував до хижі містера Ґрімза, сподіваючись, що Дженні могла повернутися туди посумувати за своїм втраченим другом чи віддати шану старому.

І знову був сірий холодний дощовий день, коли Пітер далеко за полудень прослизнув під вантажні вагони. Так само колись вони з Дженні нарешті підійшли до хижі з жерстяним дахом, з якого стирчав кривий димар.

Але, на жаль, там вже все змінилося. З вікон і з ящиків біля дверей зникли герані. Хижа виглядала бруднішою, похмурішою і ще більш перехнябленою, ніж завжди. Коли Пітер наблизився й зазирнув усередину крізь напіврозчинені двері, він побачив жалюгідного маленького чоловічка з підлими очима в брудній шийній хустці, який сидів на ліжку з пляшкою джину біля рота. І все навколо смерділо джином, потом і брудом. І, звісно, ж там не було й сліду Дженні.

Чоловік прибрав пляшку від рота, оскільки та спорожніла, і пожбурив її до дверей, де вона розбилася на друзки майже там, де сидів Пітер. Ще дюйм-два — і вона влучила б у нього. Пітер і хотів, щоб вона влучила. Він силоміць відтягнув себе звідти.

З останньою надією він подався до затоки на сході лондонських доків, де стояла на якорі «Графиня Грінок». Звісно, о звісно, Дженні мала б піти саме туди. Найжахливіше в його муках було те, що кожного разу, коли йому спадало на думку, де може бути Дженні, він одразу ж вірив, що саме там вона є. А потім Пітер гарячково намагався дістатися туди, а дорогою його уява малювала картину, де саме він знайде Дженні, як вона виглядатиме, що він їй скаже і що вона відповість. І невдовзі він переконував себе, що так воно і є насправді і що варто лише прискорити кроки і якнайшвидше дістатися до «Графині», щоб переконатися, все як раніше: містер Стрейчен протинає манекена шпагою, містер Карлюк, виставивши пальці, стріляє уявними пістолетами в уявних поганців та індіанців, з каюти капітана Сурліса долинає звук розтрощеного посуду, а Дженні вмостилася на своєму улюбленому місці, на шафці для сигнальних прапорів на задній палубі.

«Графиня» справді стояла в порту, як звичайно недбало прикручена до свого доку, але, окрім жалобного співу, що чувся з десь зсередини судна, на борту не було жодних ознак життя. Усі члени команди, вочевидь, зійшли на берег, не залишивши на кораблі жодної охорони, окрім кока Мелі.

Мелі сидів на стільці на палубі перед трапом, наспівуючи блюз, сліпуче чорний, круглощокий. Але нічого не могло сховатися від його гострого меткого погляду, і, коли Пітер вистромив свою голову з-за трапа й обдивився палубу, Мелі одразу ж припинив співати і загукав:

— Прувіт, Сніжку! Прувіт тобі. Я тобе знаю. Я знаю тобе. Я ніколи нікого не забоваю. Де ти був, агов? Де твоя дівчона? Агов, чи ти шукаєш свою дівчону, друже? Вона не пруходила. Чому б вам обом не повернутися? У нас тут знову повно мишей та пацюків.

Пітер був настільки приголомшений новиною про те, що Дженні немає на кораблі, що якусь мить просто стояв, завмерши від відчаю. Він був такий певний, що Дженні на кораблі, що це справді останнє місце, куди вона може податися, що тепер міг лише мовчки тужливо дивитися на Мелі.

Дивовижно, але, здається, здоровань Мелі зрозумів його. Він підвівся зі стільця, похитав головою й промовив:

— Не дивився на мене так, великий Сніжку. Кажу ж, я не бачив твоєї дівчони. Агов, де ти її загубив? Можливо, вона прийде пізніше… — він поклацав язиком, пройшов по трапу і покликав:

— Киць-киць, Сніжку! Си повертаєш до роботи, агов? Я добре плотитиму за щурів та мишей. Смажене ягня в неділю і… Згущене молоко. Що скажеш, Сніжку? Схоже, ти голодний…

Зараз Пітер злякався, що Мелі може схопити його, занести на борт «Графині» й замкнути в коморі. Тому перш ніж кок наблизився, він обернувся й кинувся навтьоки. Пітер біг, а сльози туги й розчарування знову заливали йому очі. Кіт мчав так швидко, як лише міг, але це тривало недовго, бо відтоді, як він щось їв, минуло вже багато часу. Пітер дуже охляв і йому навіть здалося, що він, можливо, трохи збожеволів, бо йому почали являтися видіння.

Це набирало дивних форм: наприклад, Пітер опинявся в якомусь місці і йому здавалося, що колись він тут уже був, звісно, разом із Дженні. Під впливом своєї уяви Пітер навіть починав говорити до Дженні, але згодом виявляв, що її там немає, і це незнайома вулиця в нетрях Лондона.

Однієї пізньої ночі Пітер тинявся в похмурих околицях велетенських складів, складських майданчиків та будівель біля затоки десь в районі Воппінґу, досі виглядаючи й розшукуючи свою втрачену подругу. Раптом біля великого рекламного щита із зображенням м’ясних консерв «Бовріл», недалеко від вуличної поштової скриньки, його знову оповило відчуття того, що все це він уже десь бачив. Напевно, він уже бував тут, але через виснаження не міг згадати, коли.

Пітер почувався хворим та слабким і був певен, що це ще одне його видіння. Але за якусь мить його втішило сильне відчуття, що Дженні десь неподалік, яке дарувало йому небачену втіху.

Протягом довгих днів і ночей пошуків Дженні Пітер перебачив стільки поганих снів і нічних жахіть, що привітав це солодке втішне марення. Ось він тягнеться вздовж вицвілої непривітної почорнілої цегляної стіни складу. Невдовзі тут буде отвір чи дірка, розміром із тарілку, за фут чи два над тротуаром. І решітка над отвором так проіржавіла на тримачах, що відпала, тож, за бажання з дірки можна було вилізти… чи залізти в неї.

Так, це був гарний сон, бо, напевно, ось вона, така знайома дірка з металевими підкладками й виступами, на яких колись трималися кріплення.

Пітер був певен, за таким сном потрібно йти, тож він із зусиллям підстрибнув угору й заліз у лаз. О