Дженні - Пол Гелліко

Це було довге самотнє безсонне чатування на тротуарі, але воно зрештою минуло з приходом молочара. Темрява почала розсіюватися зі сходу: спершу небо посіріло, тоді стало перлово-рожевим, і невдовзі зійшло сонце й залило все денним світлом.

Однак ще багато сумних нудних годин довелося чекати, доки М’явз прокинулася, починаючи новий день.

Зрештою двері будинку номер 2 відчинилися й джентльмен із чорним шкіряним дипломатом у руках та респектабельним гомбурзьким капелюхом на голові з’явився на вулиці й попрямував до площі. Пітер припустив, що це батько Бафф іде на роботу. У будь-якому разі він небагато дізнався б від нього, але невдовзі двері відчинилися знову, і цього разу вийшла Бафф разом із матір’ю. Вона несла портфель, книжки і ланч.

Побачивши її, Пітер забув про все на світі й кинувся через вулицю, волаючи:

— Бафф! Бафф, будь ласка, почекай! Ти бачила Дженні? Ти знаєш, де вона? Я жахливо завинив перед нею і мушу знайти її, щоб вибачитися.

Але, звісно, Бафф не могла зрозуміти ні слова з того, що він казав. Усе, що вона бачила, це великого брудного білого кота, що перебігав через вулицю й жалісно нявкав. На мить він видався їй знайомим, немов вона бачила його десь до цього, і вона придивилася до Пітера, коли проходила повз, наче намагаючись щось пригадати.

А потім Пітер почув, як Бафф сказала своїй матері:

— Мамо, як ти думаєш, чому Дженні пішла після того, як знайшла мене? Гадаєш, вона повернеться? Уже стільки днів минуло…

Він почув, як її мати відповіла:

— Бафф, ти певна, що то була Дженні? Після усіх цих років… Це могла бути інша кішка, схожа на Дженні.

— О, мамо… В усьому світі Дженні така єдина, — і тут її голос стих, бо вони з матір’ю відійшли далі, а коли вони завернули за ріг площі, їх вже не було чутно. Пітерове серце стало таким холодним і важким, як бруківка, на якій він сидів, а в його вухах лунала остання фраза Бафф:

— У всьому світі Дженні така єдина.

Пітер переконався в правдивості цих слів, коли втратив її, можливо, назавжди.

Більше не було потреби чекати чи виглядати чогось на М’явз. І, крім того, глибоко в серці Пітер знав, що навіть гніваючись на нього Дженні відповіла б на його поклик, якби була там.

Але де шукати тепер? Тим часом, запанікувавши, Дженні могла повернутися до котячого помешкання, тож Пітер завернув за ріг, протиснувся під зламаною дошкою, у поспіху заледве не відірвавши собі вухо, але, звісно, її там не було. Він був би радий навіть вислуховувати докори двох сестер лише тому, що вони останніми розмовляли з Дженні, але вони пішли і там сиділо лише кілька незнайомих котів, оскільки більшість мешканців котячого помешкання подалися у своїх справах.

І тут його осяяло, що він має шукати в іншому місці й, напевно, далеко звідси, бо Дженні залишила ці околиці, які завдали їй стільки горя.

Пітер подумав, що повернеться й пошукає у доках, бо, найімовірніше, Дженні подалася саме туди. Він ішов і вдень, і вночі. Й оскільки його розум був зайнятий пошуками, Пітер навіть не усвідомив, яким досвідченим і вправним лондонським котом він став завдяки навчанням і тренуванням Дженні. Сигнали, звуки і несподівані крики більше його не лякали, він навчився автоматично уникати неприємностей, міг за потреби миттєво зникнути й заховатися. Де б він не опинявся, Пітер завжди інстинктивно визначав безпечні місця, куди можна заховатися в разі небезпеки, щось, під що є змога заповзти чи куди видряпатися. Але, звісно, він робив усе це несвідомо. Потім Пітер почав бачити Дженні у кожній смугасточці, що згорнулася на виході з крамниці, милася у вікні, перестрибувала через огорожу чи робила таємні запаси.

Туга за Дженні завжди жила в його серці, й щоразу, коли Пітер завертав за ріг, його серце оживало в надії, що він наближається до своєї втраченої подруги. І якщо йому на очі потрапляв хоч хтось у тигрову смужку, неважливо, якого розміру, форми чи кольору, Пітер страждав спершу від надії віднайти Дженні, а потім від розчарування, що це не вона.

Потім у Пітера чомусь з’являлася сильна віра, що, напевно, зараз він знайде її просто за цим рогом, тож він мчав туди на повній швидкості, щоб глянути. Там нікого не було, лише якісь діти гралися в стічній канаві, чи, може, жінки стояли в черзі до місцевої рибної ятки або крамниці солодощів, чи, можливо, лише пес облегшувався на вулиці. Тоді Пітерові почало здаватися, що він пропустив її, що вона була тут, але, напевно, щойно завернула за наступний ріг, і, якщо він бігтиме щодуху, то, можливо, наздожене її.

Така поведінка, звісно, невдовзі призвела до виснаження, особливо тому, що він не зупинявся поїсти чи попити. Пітер пив і їв, хіба коли проходив повз калюжі брудної води, що досі залишалися після минулого дощу в деяких заглибинах на вулиці, чи щось їстівне траплялося на шляху протягом цього безладного пошуку, на який його підштовхували муки совісті. Він занедбав себе також, не зупиняючись, щоб помитися чи почиститися, і невдовзі його біле хутро втратило блиск, стало забрьоханим і брудним, рожева шкіра назбирала бруд і почала свербіти. Тож невдовзі Пітер перетворився на смердючого, жалюгідного приблудного кота, що блукав уздовж лондонських заток та річки Темзи.

І все-таки він біг далі, ніч перетворювалася на день, а день на ніч. Він спав тоді, коли більше не міг іти через утому. Коли йому випадала нагода поспати, завжди виринала згадка про милу й незабутню мордочку Дженні з білою шиєю, ніжно-рожевим носом, блискучими вологими лагідними очима, її особливу манірність, усмішку, про те, як вона швиденько поглядала на нього, щоб переконатися, що з ним усе гаразд, про її граційні рухи, коли вона милася, її життєрадісну поставу. І він згадував про її маленькі слабкості до своєї родини й родоводу, її бажання покрасуватися перед Пітером, і водночас