Дженні - Пол Гелліко

Тремтячи від страху, Лулу притулилася до Пітера і сказала:

— О! Хіба не чудово отак лякатися? Тобі подобається? Я могла би стояти тут і тремтіти решту свого життя. Хіба не захопливо? — Але невдовзі вона сказала: — Мені страшно, хочу спати біля тебе.

Вони обійшли довкола клітки лева, й Пітер слухняно ліг біля неї. Сіамка одразу ж упала на підлогу, згорнулася біля Пітера калачиком, поклала обидві лапки йому на морду й заснула. Пітер намагався всидіти спокійно, бо не хотів турбувати свою нову подругу, але її лапки лоскотали його і одна з них заважала дихати, тож зрештою він трохи посунув її, що викликало негайні протести від Лулу.

— Ні, ні, Ні! — закричала вона, її сині очі широко розплющилися, з докором дивлячись на Пітера. — Мені ПОДОБАЄТЬСЯ спати, поклавши лапки на твою мордочку. Так набагато м’якше. Сиди сумирно.

Цього разу вона поклала свої лапи йому на вуха, але Пітер не смів поворухнутися. Але оскільки сьогодні він пережив довгий захопливий день, то таки заснув, хоч і не дуже міцно.

Наступного ранку, прокинувшись від рику лева, який вимагав сніданку, Пітер побачив, що Лулу вже не спить і зовсім не виглядає наляканою, а позіхає так, що можна розгледіти її рожеве горло.

— Ти уже не боїшся? — запитав її Пітер.

— Чого мені боятися того бідолашного старого в клітці? — відповіла Лулу. — Це було вчора, а вчора ніколи не схоже на сьогодні. Не думаєш, що завтра найкраще? Сьогодні я вже не боюся лева, не хочу більше морозива і втомилася від карнавалу. Ходімо кудись іще. Ти все знаєш. Показуй шлях.

Але коли він почав повзти під наметом, Лулу прошмигнула повз нього і відійшла на десять ярдів уперед, чекаючи, доки він звільниться від парусини.

— Господи, — бідкалась вона, — я чекаю на тебе цілу вічність. Думала, що ти вже ніколи не прийдеш. Ненавидиш дощ?

В останній фразі була певна логіка, бо коли вони вийшли з намету, Пітер зрозумів, що сьогодні сірий, неприємний день із ранковою мрякою.

Він відповів:

— Якщо чесно, то так. Я не люблю дощ. Моє хутро намокає і збивається грудками, а потім брудниться і…

— Шкода, — урвала його Лулу. — Я ЛЮБЛЮ дощ. Усі коти ненавидять воду, окрім мене… нас, я маю на увазі. Одного разу я пірнула в Темзу в Генлі.[22] Це трапилось на Свято Реґати, і всі аплодували. Дощ робить мої очі ще синішими. Ходімо, прогуляймося під дощем.

Вони залишили карнавал і Гіз і попрямували на північ через Гай-Ґейт до Лісу Королеви. Тут мряка змінилася на зливу, але Лулу, яка зазвичай рухалася стрибками й перебіжками, зараз немов насолоджувалася прогулянкою й ішла неквапливою ходою, кліпаючи очима, наче вона й справді сподівалася, що дощ зробить їх синішими. Пітер повністю змок, але чомусь біля Лулу це не здавалося таким жахливим. Якщо дощ справді зробить її очі синішими, воно того варте.

До раннього полудня дощ припинився, знову з’явилося сонце, але це ніяк не вплинуло на Лулу. Пітер та Лулу мусили йти далі і так проминули парк Фінсбарі й подалися далі на схід через район Клептон до Лейтонських боліт, де трохи погралися біля водогону перед тим, як знову рушити на північ, аж до району Еппінґ Форест, куди вони потрапили до сутінків. Якщо зважати на те, що це в межах Лондона, там виявилося просто неймовірно багато дерев і зелені.

Пітер уже втомився й зголоднів, але якось так складалося, що вони неодмінно мали кудись дійти чи щось негайно зробити щоразу, як він намірявся щось перехопити чи відпочити. Лулу ж справді захопилася тим, що потрапила в ліс, і пристрасно благала Пітера розділити її радість. Над їхніми головами висипали зірки й зійшов місяць, зараз уже майже повний і такий яскравий, що на нього було боляче дивитися.

Місячне світло, звісно, справило дивовижне враження на Лулу. Вона стрибала, танцювала, кричала, крутила сальто, залазила з одного боку дерева, а злазила з другого, не зупиняючись ні на мить, її кремове тіло зблискувало в сріблястому світлі. І що б вона не робила, Пітер змушений був робити це також. Вони ганялися одне за одним між деревами та кущами, доки Пітер подумав, що ось-ось впаде від утоми. І тут Лулу закричала:

— Зараз! Ми побіжимо по місячних променях. Лише я знаю, як це робиться. Повторюй за мною!

Звісно, ні по яких місячних променях Лулу не побігла, але щосили стрибала в напрямку місяця, відчайдушно перебираючи своїми маленькими лапками, і Пітеру здавалося, що вона справді біжить по променях, і він, затамувавши подих, намагався бігти за нею і наслідувати її. Зрештою вона, здається, втомилася й лягла, задихавшись біля підніжжя великого бука, та лише на мить, бо коли Пітер кинувся на дерн біля неї, готовий упасти і заснути мертвим сном, вона сказала:

— Місячне світло робить мене такою сентиментальною. Хочеш я заспіваю тобі сіамську пісню?

І не чекаючи від нього відповіді, вона заспівала своїм дивним хрипким голосом:

Лулу повторила це ще кілька разів, але її голос став сонним. Зрештою вона сказала:

— Отак! Завтра я навчу тебе цієї пісні. Зараз час спатоньки. Стережи мене, Пітере. Незнайомі місця змушують мене тривожитися уві сні. Хтось має наглядати за мною, доки я сплю. Хай це будеш ти.

Лулу лягла на бік і невдовзі з рівномірних рухів її боків стало зрозуміло, що вона заснула. Пітер дивився на неї і думав, що він ніколи не бачив, щоб хтось спав так граційно, і те, що вона довірила йому оберігати себе зворушило його до глибини душі. Хай що вийде з лісу: лев, тигр чи навіть слон, він захищатиме її. Заради цього він міг не спати.

На щастя, залишилося лише кілька годин місячної ночі,