Дженні - Пол Гелліко
— А ось наші дві любі сестрички Путці і Мутці. З континенту. Здається, вони казали, з Відня. Пережили справжнє горе. Прибули сюди в 1938 році з біженцями. Їхній будинок знищило в сорок четвертому. Бомба. На щастя, Путці і Мутці в той час гуляли в іншому районі. Коли вони повернулися, на місці їхнього будинку не залишилося нічого, лише вирва. Вони не знайшли навіть маленьких шматочків своїх людей. І після цього ніхто й не подумав взяти їх до себе. Дивовижно, як вони так добре влаштувалися в Лондоні. Я маю на увазі, вони ж іноземки, зовсім не знали наших звичаїв. Любі, гадаю, ви справді неперевершені…
Путці й Мутці, які були парою звичайних короткошерстих смугасточок, однакових на вигляд і на вирази мордочок, з тією хіба різницею, що одна видалась трохи повновидіша за другу, щиро замуркотіли і Путці сказала:
— Ох, насправді це дрібниці. Що нам залишалося робити? Кожен старається, як може, хіба ні?
Отак Пітер перезнайомився з ними всіма, включно з Тіґґо, чорним напівперсом із білою мордою, який мав дім, однак подався в приблуди, бо йому це подобалося і він волів жити так, аніж у комфорті, і Смілі, великим милим сіро-білим котом, що належав чоловікові, який одружився з жінкою, що ненавиділа котів.
Наприкінці рекомендацій Дженні та її перелічень досягнень, випробовувань, негараздів та чеснот кожного мешканця покинутого будинку, там не лишилося жодного кота, який би її не обожнював. Отак Пітер дізнався, що існують різні способи здобути житло і притулок на ніч на вулицях Лондона, і що приваблива натура й гарно підвішений язик можуть виявитися такими ж цінними, як і гострі пазурі та швидка лапа.
Невдовзі їх поселили за взаємною згодою усіх мешканців обійстя в найкращому номері на першому поверсі зруйнованої будівлі у відокремленій маленькій криївці між сходами, що вели до підвалу, й кутком цегляної стіни. Сходи заростали м’яким мохом, який слугував гарною підстилкою, і вони були прикриті з трьох боків залишками цегляної стіни з виступом над головою на випадок дощу. Досі там мешкали дві віденські сестри. Ебоні та Лімпі наполягли, щоб Пітер та Дженні взяли це помешкання собі.
Вечерю довелося обирати з багатьох дарунків, які їм принесли. Решту ж розділили так, щоб кожному щось дісталося. Мікі Рілі приніс кістку, Дж. Паунз Ендрюз — мишу для ігор, ще не надто зашмигану, Лімпі — рибну голову, а Тіґґо притягнув із найближчого сміттєвого баку половину лобстера.
Після трапези розпочалася вечірка з миттям та розмовами, потім ті приблуди, яким подобалися нічні мандри, вирушили на полювання через дірку в забитих дверях. Інші ще трохи порозмовляли, обмінюючись досвідом, а потім розбрелися по закутках на спочинок.
У будинок без даху світив місяць-молодик, його сріблястий диск наповнював дім м’яким світлом, що гостро видовжувало кути руїн і відбивалося в холодних озерах смарагдів і топазів очей тих котів, які досі не спали і блимали в темряві..
Пітер, притиснувшись до свого шматка стіни, почув, як з найближчої Церкви Всіх Душ годинник вибиває одинадцяту. На його серце ліг тягар, бо він знав, що будь-якої миті Дженні може залишити його і повернутися до своїх людей. Вона ж, здається, збиралася залишатися там, де була, і коли його подруга не поривалася йти і не згадувала про це й словом, Пітер сам, не витримавши більше підозр, звернувся до цієї теми:
— Дженні, — сказав він, — ти не… я хочу сказати, чи не маєш ти повертатися до Бафф та родини Пенні? Напевно, Бафф сумуватиме за тобою, коли лягатиме спати!..
Якусь мить Дженні не відповідала. Відтак вона підняла свою гладеньку голову, і Пітер побачив, як м’яке місячне світло заливає її білу шию та мордочку і як сяють її очі. Тоді вона промовила дивним голосом:
— Пітере, я жила самотою занадто довго, щоб повертатися до людей. Я більше не піду до них. Я прийшла до тебе, щоб залишитися. Ти не заперечуєш?
Як же це схоже на Дженні, обернути все саме так. Чи не заперечує він, щоб вона залишилася! Твердженням, що задовго була вільною кішкою, щоб повернутися до осілого життя, прикрити ту величезну жертву, на яку вона йшла заради нього.
Бо Пітер не сумнівався, якби Пенні зрозуміли, що вони з Дженні разом і прийняли його з нею, вона радо залишилася б із дівчинкою, яка була її першою і єдиною любов’ю серед людських істот. Те, що Дженні говорила так просто і без всякого пафосу, насправді означало: вона покинула все миле серцю заради нього.
І Пітер був глибоко зворушений цією жертвою. Але оскільки в душі він досі залишався хлопчиком, то не міг не думати про горе і розчарування, яке мала би відчувати Бафф, дівчинка з каштановим волоссям і милим обличчям.
Вголос він сказав:
— Дженні, люба. Без тебе було так самотньо. Все змінилося, і я вже подумав був, що так воно залишиться назавжди, і не знав, що вдіяти. Але чи не завдасть це болю бідолашній Бафф? Вона була така щаслива, знову тебе відшукати. Дженні, чому хтось завжди має бути нещасним?
Пітер побачив блиск у очах Дженні перед тим, як вона відвернулася й кілька разів себе лизнула. Для неї це була така емоційна мить, що її очі сяяли яскравіше за місяць, який в них відбивався. Пригладивши хутро, вона промовила:
— Бафф більше не дитина, Пітере, і я їй уже не потрібна так, як була потрібна раніше. Їй уже майже п’ятнадцять. Люди також змінюються, і коли вони стають старші, змінюється і їхнє ставлення до певних речей. Бафф плакатиме, коли я не повернуся, але вона це переживе, бо зараз у неї є інші зацікавлення, і, понад усе, дівчина пам’ятатиме, що одного разу я повернулася і зрозуміла, що вона покинула мене не навмисно. А напевно, — додала Дженні з химерною і дещо моторошною мудрістю, яку вона іноді виявляла, — останні три роки найбільше Бафф тужила, бо думала, що я вважаю її зрадницею. Так я й думала, бо була дурна, до того, як з’явився ти і навчив мене, якими можуть бути люди насправді..
Дженні довго
