Дженні - Пол Гелліко

На карнавалі товклися юрби людей.

— Швидше, швидше! — кричала Лулу Пітерові, забігаючи вперед і часто озираючись на нього через плече. — Оце пощастило! Я ніколи не бувала в таких місцях. Закладаюся, тут повно смачненького. І ось ми тут. Веди, раптом що не так, а я піду за тобою…

Пітер відвідував маленький карнавал, коли їздив на вихідні до моря, але він ніколи не бував на карнавалі сам, без когось, хто вів би його за руку і говорив, куди можна йти, а куди — ні. А ще, звісно, він ніколи не був ніде в компанії такого гарного, чарівного й привабливого створіння, як Лулу.

Вони наблизилися до чоловіка, який продавав великі повітряні кулі для малюків, прикріплені до різнокольорових паличок — червоних, жовтих, синіх, зелених. Звісно, Лулу захотілося помацати одну із них лапкою, а, оскільки вона не звернула на це уваги чи з пустощів повністю не втягнула свої гострі, немов голки, кігтики, то величезна малинова кулька голосно вибухнула, так налякавши Лулу, що вона кинулася втікати в трьох напрямках, однак так і не рушила з місця. Побачивши це, Пітер зареготав. Але продавець кульок не вважав, що зіпсувати шестипенсову кульку, яка тепер бовталася шматком гуми на кінці палички, це кумедно. Він схопив цю паличку й хльоснув би нею Лулу, але тієї миті вона схопилася на ноги й чкурнула, як стріла, випущена з лука, а Пітер помчав за нею, досі підсміюючись. Коли він зрештою наздогнав її, Лулу гнівалась на нього не лише за сміх, але й також за псування кульки. Вона вважала, що він зробив це навмисно, щоб її налякати, хоч це, звісно, було неправдою.

Але Лулу настільки причарувала Пітера, що він навіть не звернув на це уваги, хоч, коли був хлопчиком, нічого не пригнічувало його більше, ніж несправедливі звинувачення. Замість цього Пітер навіть вибачився перед нею, немов і справді в чомусь завинив, і, щоб загладити провину, запропонував відвести її туди, де вони могли дістати морозива.

Лулу, яка, схоже, не могла довго залишатися в одному настрої, миттєво припинила гніватися і навіть двічі дуже приязно потерлася об Пітера, промовляючи:

— Морозиво! О, морозиво! Я ЛЮБЛЮ морозиво. Якщо ти зможеш дістати мені морозива, я ніколи не забуду тебе, доки й мого віку, — а потім швиденько додала, — знаєш, вдома ми їмо морозиво щодня, а в неділю, трапляється, що й двічі. Це тому що мої люди дуже багаті. Акції, знаєш. Чи я тобі розповідала?

Пітер не зовсім у це повірив, інакше, чому б тоді їй так хотілося морозива, але він не міг знайти хоч якусь ваду в тому, що Лулу робила чи казала. Крім того, йому здавалося, що він знає, де дістати морозиво. Натренований не пропускати жодної можливості перекусу чи обіду, Пітер помітив неподалік ятку з морозивом, в якій торгувала дівчина в білому фартушку з яскравим волоссям солом’яного кольору, щелепою, що постійно рухалася, й неспокійними очима, які немов щось вишукували у натовпі. За рухом щелепи безпомильно можна було визначити, що вона жує американську жувальну гумку. Але оскільки її погляд постійно блукав натовпом, виглядаючи одного юнака, вона не надто звертала увагу на те, що робить. Тож щоразу, коли дівчина подавала морозиво, яке діставала з циліндричної бляшанки металевим черпачком і клала у вафельний конвертик перед тим, як передати клієнтові в обмін на три пенси, великі шматки ласощів падали на землю біля її ніг. Саме на цих шматках Пітер збирався зосередитись.

Проблема полягала в тому, щоб непоміченими дістатися за прилавок, але це виявилось не надто важко, коли з’ясувалося, що прилавок — це лише церата, яка не надто надійно кріпиться до каркасу ятки. Пітер одразу ж показав Лулу, куди прослизнути, і лише коли вона безпечно досягла того місця, не привернувши нічиєї уваги, він сам пішов за нею.

Лулу негайно прокралася за прилавок і, виставивши свого чорного хвоста просто за собою, почала лизати й сьорбати те морозиво, яке падало навколо неї, немов манна небесна. Доки Пітер терпляче чекав своєї черги, вона спробувала шоколадне, ванільне, вишневе, потім шматок ананасового й полуничного, апельсинового, фісташкового, зі смаком кави з лимоном, а також малинове, персикове й чорничне. Це тривало досить багато часу, оскільки іноді доводилося чекати між замовленнями і в цих перервах не падало нічого. Але Лулу справді бенкетувала, і з того місця, де він сидів і чекав, Пітер бачив, як повніють її боки.

Якби тієї миті Пітер згадав про Дженні, він здивувався б, що Лулу не посунеться трохи, щоб він також міг насолодитися ласощами, які дісталися їм завдяки його кмітливості. Але сумна правда полягала в тому, що жодного разу відтоді, як він познайомився з Лулу, Пітер не згадав про Дженні. Він був повністю засліплений радісною, чарівною та несамовитою маленькою сіамкою.

Лулу не лише не запропонувала поділитися, але коли її боки так надуло, що Пітер почав боятися, що вона зараз лусне, сіамка голосно відригнула, глибоко зітхнула й відвернулася від прилавка, сказавши Пітерові:

— О! В мене більше не влізе ні шматочка. Смакота. Куди ми зараз? Гадаю, я хотіла би глянути на звірів, якщо це безпечно. Ходімо. Ти ведеш. Ти такий розумний.

Пітеру хотілося морозива, і якраз великий шматок шоколадного упав у заглибину, але Лулу вже обернулася й вискочила з ятки через ту ж дірку, якою вони туди потрапили, тож Пітерові довелося відмовитися від частування, бо він ні на мить не міг випустити її з поля зору.

Навпроти розташовувався велетенський намет з яскравими плакатами, що зображували диких мешканців африканських джунглів. Пітер і Лулу безперешкодно потрапили всередину, пролізши під краєм намету.

Усередині все виглядало не так захопливо, як ззовні, бо рекламованих мешканців джунглів виявилося лише троє. Виставка складалася з трьох кліток, вбудованих у вагони, з одним худим зашмиганим левом, який виглядав так, наче йому потрібно перетягнути шкіру, брудної смердючої гієни і мавпочки-капуцина з сумною мордочкою та нещасними очима, яка зачепилася хвостом за перекладину.

Однак лев загарчав зовсім не слабосило, коли помітив Лулу й Пітера. Він пройшовся кліткою, притиснувся до ґратів, стираючи своє і так уже зношене