Дженні - Пол Гелліко

— Ну, в будь-якому разі, з цим покінчено. І зараз ми знову разом. Але, о Пітере, ти трохи мене налякав. Я так боялася, що ти можеш заради мене утнути якусь дурницю і не дотримати обіцянки прийти сюди на зустріч. Ніколи, ніколи не роби так, мій друже…

Пітер вирішив, не розповідати, що він мало не зробив заради Дженні. Замість цього він лише глибоко зітхнув. Тепер Пітер почувався дуже щасливим. Вони з Дженні лежали пліч-о-пліч і невдовзі заснули. Коли ж диск місяця зник із відкритого даху, м’яке світло зійшло з поруйнованого будинку, і всі його руїни й коти, які спали між ними, зникли в нічній темряві.

Наступний ранок видався напрочуд погідним. Пітер прокинувся і побачив Дженні, яка, згорнувшись клубочком і однією лапою прикриваючи очі від світла, ледь чутно сопіла. Хоч над головою тепер розкинулося блакитне небо й невдовзі до їхнього помешкання мали заструменіти сонячні промені, вона досі спала. Більшість котів уже прокинулися й займалися своїми справами. Деякі відходили, деякі сиділи за вранішнім ритуалом, що виражався в ретельному митті чи принагідних лизьканнях й обіцянці помитися пізніше — все залежало від того статусу, який хотів підтримувати кіт, і того, як низько він опустився.

Пітер подумав, що він зараз вийде і знайде якусь їжу. Буде гарно, якщо Дженні прокинеться і тут як тут буде миша, якщо він зможе її спіймати, чи, можливо, кістка, яку минулого вечора викинули з одного з найкращих будинків на площі, чи навіть шматочок шкірки дині, яку Дженні просто обожнювала.

Тож рухаючись тихо, щоб не розбудити Дженні, він відповз від неї, люб’язно привітав Путці та Мутці, які милися біля дверей, прослизнув через вузький лаз внизу забитих дошками дверей і опинився на площі Кавендиш якраз тоді, коли на вежі Церкві Всіх Душ пробило дев’яту.

Одночасно зі звуком годинника Пітер почув біля себе тихенький зойк, і найнезвичайніший голос, який він чув у своєму житті, промовив:

— Овва. Ти мене сполохав. Я нікого не очікувала. Але ж ти високий, білий і гарний. Хтооооооооо! Куди ми з тобою підемо?

Пітер сам сполохався, бо голос був такий глибокий, хрипкий і бентежний, що він швиденько обернувся, щоб побачити, хто це говорить. І побачив найдивовижніше й найвродливіше створіння, яке колись потрапляло йому на очі, хоч як хлопчикові, хоч як котові.

Це була маленька кішечка, набагато менша за Дженні, але з напрочуд міцним і збитим тілом, кольору димної перлини, чи бісквіту, чи, можливо, це був більше кремовий колір, чи колір кави, в якій багато молока, — одним словом, він ніколи в своєму житті не бачив кішки саме такого відтінку.

Але це був лише початок несподіванок для Пітера, бо кішечка мала коричнево-чорну мордочку, вугільно-чорний трикутник носа, кремову голову і темно-коричневі вуха. Її ноги і хвіст були майже чорні. Але наймилішими й найгарнішими з усього виявилися два найблискучіші, найглибші ока, які він колись бачив. Вони були не фіолетові, не сапфірові, не кольору морських хвиль, не кольору неба. Не можна описати, якого саме відтінку синього були ці очі, окрім того, що, побачивши їх одного разу, саме цей колір завжди вважатимеш синім. Пітер також помітив, що ці очі були ледь косуваті, але це якимось чином додавало, а не віднімало краси й особливості її мордочці. Він розумів, що просто закляк на місці й витріщався на таке прекрасне видіння, і також здавалося, що він не може вдіяти нічого іншого.

Чари розвіяло саме маленьке створіння, яке стрибнуло три кроки вбік і три кроки знову назад, відстовбурчило хвоста й промовило:

— Доброго вечора! Я знаю, зараз ранок, але мені все одно. Кажу, що заманеться. Увечері я кажу «доброго ранку», якщо мені так захочеться, і ніколи не кажу «добридень». Ну?

Останнє було питанням, адресованим безпосередньо йому, тож Пітер відчув, що має відповісти, але він був настільки збентежений чарами цієї кішки і її дивною мовою, що не зміг вигадати нічого кращого, як сказати:

— Доброго вечора, міс.

Після цих його слів вона знову скрикнула, підстрибнула на місці, а коли приземлилася, то закричала:

— О, я ж кажу, ти кумедний. Моє ім’я Пулу, але друзі називають мене Рибоголовою, щоб коротко. Це тому, що коли я їм копченого оселедця, лосося, хека, брилі, тріску чи минтая, мій подих завжди пахне рибою. Ось, я тобі покажу. ВІДЧУВАЄШ?

Вона близько підійшла до Пітера і дихнула йому в обличчя. Він зачув запах риби, але чомусь — можливо, тому що зараз Пітер був котом, — він не здався йому огидним.

Пітер усміхнувся і сказав:

— Мене звати Пітер і… — але він не зміг продовжити, бо Лулу рушила вперед і назад і майже одночасно закричала:

— Пітере! Пітере! Був вірш, який так починався, але я забула решту. У будь-якому разі, гадаю, це мій вірш. Зараз я міркую над ще одним віршем про наперстки. Ну, тоді я його тобі зачитаю.

З цими словами вона сіла, обкрутивши хвоста довкола себе, прибрала святенницького виразу, що нагадав Пітерові тих святих, яких він бачив на вітражах у церкві й почала декламувати:

— Бачиш, — зазначила Лулу, завершивши, — на відміну від більшості віршів, у цьому римується ВСЕ. Юхуууу!

Лулу раптом підстрибнула й поскакала геть, переслідуючи уявний листок. Вона кружляла навколо й била своїми чорними лапами, а тоді, зрештою уявивши, що листок сів близько біля Пітера, приземлилася поруч й, напружено вдивляючись у Пітера, промовила:

— Ти любиш чай? Ти любиш каву? Я люблю оливки. Чи не гарний день був наступного четверга? Нічого не відповідай! — закричала вона своїм глибоким голосом перш ніж Пітер встиг хоч подумати, що йому відповісти,