Дженні - Пол Гелліко

виявилося не так погано, особливо після того, як Дженні знайшла його і взяла під свою опіку, а їхні спільні пригоди йому навіть подобалися. Але несподівано Пітер зрозумів: де б він не був, підсвідомо його втішало знання, що його батьки тут, живуть у крихітній квартирці на вулиці М’явз, і коли він згадує про них, то може уявити, що саме вони роблять цієї самої миті. І понад усе Пітера гріла надія побачити їх знову, якщо він захоче повернутися, хай навіть вони і не впізнають його.

А тепер вони зникли.

Пітер присів навпроти чорних дверей і порожнього вікна, кліпав очима, щоб втримати сльози. Навіть миття не приносило йому розради в горі, яке його охопило. Він так прагнув показати батькам свої нові досягнення і те, що він навчився робити, щоб дати їм зрозуміти: він уже не той самий Пітер, якого няня за ручку переводила через дорогу. Зараз він міг досить добре пересуватися Лондоном самостійно. Він мандрував до незнайомого міста на пароплаві, собаки загнали його на вершечок мосту, він уміє вбивати щурів та мишей, здатен викликати захоплення такого чоловіка, як містер Стрейчен, перший помічник капітана.

Він міг опанувати себе, але метка Дженні, навіть не вміючи читати, здогадалася, що сталося і спробувала його втішити:

— О Пітере, — промовила вона, присуваючись ближче до нього, — вони переїхали і залишили тебе. Мені так шкода. Це схоже… Це схоже на те, як мої люди залишили мене. Напевно, ти почуваєшся саме так. Я розумію.

Згадавши власну трагедію, Дженні відчула, що й сама зараз заплаче, але втрималася і почала рішуче й з любов’ю мити Пітерову мордочку таким милим стриманим рухом голови, який так зворушив Пітера, що він, звісно, одразу ж заридав.

І йому було так шкода нагадувати Дженні про велику трагедію її життя, що, намагаючись відновити самовладання хоч частково і виразити їй своє співчуття, Пітер почав мити її у відповідь, через що Дженні також втратила контроль над своїми емоціями. За мить вони обоє сиділи на тротуарі на М’явз, жалібно ридаючи і шукаючи розради від горя в гучній скорботній пісні. Саме проти цього їх застерігав містер Блек, тобто проти голосної поведінки, що потурбує жителів, хоч зараз був білий день.

На другому поверсі великого білого гранітного будинку по сусідству відчинилося вікно і хтось сказав:

— Киш, кицьки. Ідіть геть. І без вас сумно.

Після цього у вікні з’явилася голова, що подивилася вниз на двох безталанних котів. Ця дуже гарна голова належала дівчині, чиє каштанове волосся було перев’язане червоною стрічкою і спадало з обох боків свіжого і милого личка з ніжним ротиком і лагідними привабливими карими очима.

Ось що побачив Пітер, коли крізь сльози подивився вгору, але Дженні побачила щось інше, щось, що змусило її прибрати такої пози, немов вона зіткнулася з привидом. Вона дивилася на мару, на мить нерухомо застигнувши з однією лапою піднятою вгору і з найдивнішим виразом на мордочці.

Тим часом лагідні очі дівчини округлилися і засяяли зачудуванням, так само, як і її рот, що якусь мить виражав недовіру до того, що бачили очі, потім вона гукнула:

— Дженні! Дженні Болдрін! О моя люба! О чекай! Чекай! Я йду до тебе…

Потім дівчина відбігла від вікна, й Пітер та Дженні почули звуки квапливих кроків на сходах, і перш ніж Пітер встиг сказати: «Дженні, вона знає твоє ім’я, вона гукала тебе», — двері на вулицю різко відчинилися і через них вибігла дитина, вся почервоніла і задихана. Вона схопила Дженні на руки, пригортала, цілувала, тримала й гойдала її, плакала і примовляла:

— Дженні, моя люба, люба ЛЮБА Дженні! О, це ти! Нарешті я тебе знайшла. Чи це ТИ знайшла мене, ти моя розумна, розумна кішко. Моя люба, люба Дженні, ти ж пам’ятаєш мене, твою Бафф, правда ж, серденько? Ох, я тебе зацілую…

Безсумнівно, Дженні впізнала її, бо вмить з виглядом повного блаженства і щастя на мордочці, вона обкрутилася довкола плечей Бафф, немов довгий живий шматок хутра і почала муркотіти голосніше за літак у небі.

Потім Бафф почала гукати нагору, й вікна інших будинків на М’явз розчинялися, люди висовували голови, щоб дізнатися, що там відбувається:

— Мамо, мамо! Дженні повернулася до мене. Вона знайшла мене. Мамо, ходи сюди і подивися. Я певна, це Дженні.

Після цього вниз спустилася мати Бафф, вона виявилася високою миловидною жінкою, схожою на Бафф і в той же час, з гіркотою подумалося Пітерові, нагадувала також і його матір, тож якусь мить він навіть переплутав їх. Але жінка, як і Бафф, не помітила його, бо зараз обидві були зайняті, обіймаючи, гладячи і пестячи Дженні і, звертаючись до неї і до сусідів, що вистромилися з вікон, дивувалися і пояснювали всім, яке це диво і як так сталося, що вони загубили Дженні три роки тому.

Але Пітер, звісно, розумів кожне їхнє слово, і це переповнило його серце радістю, бо їхня розповідь свідчила, що вони не покидали Дженні.

З уривків розмов він зрозумів, коли вони переїжджали зі свого старого будинку, то їм довелося на кілька ночей поселитися в готелі, бо фарба на новому місці ще не зовсім висохла. Того ранку, коли вони переїхали і планували повернутися за Дженні Болдрін, Бафф серйозно захворіла і її забрали до лікарні. Там три дні й три ночі лікарі боролися за її життя. Лікарі та медсестри, мати й батько постійно чергували біля ліжка хворої, й у цій метушні про Дженні забули.

Зрештою коли криза минула і Бафф почала одужувати, місіс Пенні згадала про Дженні, але більше п’яти днів минуло, доки вона потрапила до їхнього старого будинку і виявила, що Дженні зникла.

Пітерові здавалося, що Дженні страшенно важливо це знати і, доки продовжувався захват, розмови та плач, він погукав подругу, що щасливо вмостилася на плечах Бафф:

— Дженні, у мене для тебе гарні новини. Я слухав, що вони говорять. Вони не покидали тебе. Бафф захворіла і їй довелося лягти до лікарні… —