Дженні - Пол Гелліко

Усе здавалося більш-менш стерпним тому, що Дженні, схоже, все розуміла. Вона не співчувала йому, чого тієї миті Пітер не зміг би витримати, навіть не дивилася на нього, просто йшла собі поряд, замислившись про щось своє і вдаючи, ніби його тут взагалі немає, і це справді дуже допомагало. Поступово біль і спогади почали згасати й за якийсь час Дженні обернулася до нього, кивнула на ясне небо й промовила:

— Знаєш, мені здається, що сьогодні буде дощ. А що кажуть твої вуса?

Пітер спромігся виставити свої вуса, зморщити шкіру на спині для передбачення погоди й відповісти:

— Можливо, буде злива. Нам краще поквапитися, якщо ми хочемо дістатися до площі Кавендиш до того, як вона почнеться. О, дивись! Оцей автобус прямує якраз туди. Ми не заблукаємо, якщо йтимемо в тому ж напрямку.

Автобус номер сім, на якому спереду було написано «Оксфорд-стріт і Марбл Арч», якраз проїхав повз них.

— Оксфорд-стріт перетинає Реджент-стріт, а потім іде на Прінс-стріт, і, якщо ми звернемо на Прінс-стріт, то неодмінно потрапимо на площу Кавендиш, — пояснив Пітер, — а звідти кілька кроків до вулиці М’явз і додому.

Дженні повторила слово «додому» таким сумним і тужливим голосом, що Пітер зиркнув на неї, але вона нічого більше не сказала і швидко почала рухатися маленькими перебіжками від одних до інших дверей крамниць, тож невдовзі друзі перейшли вулицю Голборн, потім Нью Оксфорд-стріт і вийшли на Оксфорд-стріт, звідки звернули прямісінько на площу Кавендиш.

Отже, вони нарешті опинилися на площі Кавендиш, і Пітер не міг дочекатися, коли потрапить на вулицю М’явз. Ось вони, знайомі околиці неподалік від дому: маленький овальний парк, оточений високими зеленими кущами живоплоту, так близько посадженими одне біля одного, що ніхто, окрім котів, не міг потрапити до парку іншим шляхом, ніж через залізні ворота на півночі.

Як і в усіх маленьких парках, тут були няньки з дитячими візочками, діти вільно гралися, убезпечені від руху авто на вулицях. З трьох боків навколо парку Пітер упізнавав сонні поважні будинки; навіть будинок, зруйнований бомбою, що приховував свої рани й порожнини за неторканими зовнішніми стінами, виглядав елегантно, його забиті двері й вікна створювали враження, наче будинок просто заплющив очі й не хотів, щоб його турбували.

Ось навпроти цього будинку стояв містер Віґґо, поліцейський констебль, високий і респектабельний, у круглому синьому шоломі, темно-синьому плащі й сліпуче-білих рукавичках. Містер Леґґ, поштар, виходив із будинку номер 29, фургон доставки щойно завернув за ріг. Пітерові здавалося, що будь-якої миті він може побачити шотландську няню в синьо-білому накрохмаленому капелюшку ґленґаррі з темно-синіми стрічками, яка заходить до парку з боку М’явз, можливо, навіть із ним самим за руку, хоч він й упирається, бо так не любить, щоб із ним панькалися.

Ось воно. Трохи далі пройти, і він побачить свій дім, який залишив уже, здається, так давно. Він сказав Дженні:

— Поквапся, Дженні. Ходімо. Ми майже прийшли.

Але хоч їй і не хотілося цього робити, Дженні довелося застерегти Пітера і трохи остудити його запал, бо тут зрештою нова територія, де вони чужинці, і тому їм краще поводитися ввічливо, дбати про манери, спершу познайомитися з постійними мешканцями, відповісти на питання і послухати, що їм скажуть. А вже впевнившись, що прийняті почесними членами цієї спільноти, вони можуть іти туди, куди їм заманеться. Якщо ж просто так пробігти через район з численним котячим населенням і не зупинитися, щоб ввічливо привітатися, то можна втрапити в халепу.

— Це займе лише трохи більше часу, Пітере, — сказала Дженні. — Але всі дуже засмутяться, якщо ми не зупинимося й не познайомимося. Пам’ятай, ми тут чужинці. Ходімо, мовчки йди за мною, обійдемо площу з правого боку й побачимо, що вони скажуть. Ми налаштуємося на них.

Пітер не зрозумів повністю, що означають останні слова Дженні, доки вони не підійшли до будинку номер 2А, де жив двірник, у якого також були ключі від маленьких садків. І тут Пітер вперше познайомився з дивами котячого спілкування за допомогою вусів. Це було схоже на радіотрансляцію. Співрозмовник щось думає — і за мить ти знаєш, що він говорить чи збирається сказати, у будь-якому разі інформація надходить через вуса або через вібрацію волосинок навколо очей. Потім ти думаєш відповідь, і вона надходить до співрозмовника. Це працює лише на коротких відстанях, і потрібно бути справді близько до кота, з яким розмовляєш, але такий спосіб спілкування справді існує.

Тим часом двірника не було вдома, але був його кіт, який сидів за вікном. Пітер із задоволенням упізнав великого чорного кота з білою латкою на грудях і величезними зеленими очима, якого він так часто бачив, коли жив біля площі. І потім він усвідомив, що кіт за вікном щось передає їм, бо зачинений за склом і його неможливо почути, але Пітерові було ясно як Божий день, що кіт говорить:

— Мене звати містер Блек. Коротко Блекі. Я тут головний. Ви приблудні чи домашні кішки з іншого району, що навідалися до нас у гості?

Пітер відчув, як Дженні ввічливо відповіла:

— Приблудні, сер.

— Гм! — великі круглі очі дивилися на них через скло віконної шибки, коли містер Блек передав наступне запитання:

— Просто проходите повз чи думаєте тут зупинитися?

Пітер більше не міг стримуватися і, зовсім забувши те, що раніше говорила йому Дженні, послав на власних частотах:

— О, але я живу тут. Отам, на М’явз. Ви не пам’ятаєте мене? Пітер Браун з будинку номер 1А. Мій батько — полковник Браун і…

Містер Блек урвав його. Він дивився на Пітера дуже підозріло.

— Пітер Браун, га? Я тебе не пригадую, а я знаю всіх котів у тутешніх околицях. Не пам’ятаю, щоб Брауни тримали кота. У них був хлопчик, але він зник. Слухай, мій кмітливий друже, якщо ти хочеш утвердитися в цих околицях за допомогою фальшивих претензій,