Дженні - Пол Гелліко

Зачинені ворота не становили для Пітера та Дженні перешкоди, оскільки вони могли прослизнути в отвори декоративної решітки внизу, і за мить друзі опинися з другого боку воріт у великій зоні доків. Тут було порожньо, окрім хіба дюжини товарних вагонів на запасній колії. Довга низка схожих на коробки складів, як гірський ланцюг, бовваніла у тьмяному світлі півмісяця та жмені ранніх зірок, що розсипалися вечірнім небом.

Дженні вже побачила щось, що змусило її зупинитися й зойкнути від захвату.

— Дивись, Пітере, дивись! — закричала вона. — Там унизу, скраю.

Пітер глянув туди, куди вказувала Дженні. Ген-ген, на самому краю огородженої ділянки блимала маленька цяточка жовтого світла.

— Це воно, — сказала Дженні, їй перехопило подих. — У хижі світиться. Це означає, що він має бути там. О, Пітере, мені немов камінь спав із душі.

Але зараз, коли мета, до якої вони так прагнули, була прямо перед ними, друзі не кинулися стрімголов до неї, але з якоїсь причини повільно й понуро пішли у напрямку манливого жовтого вогника.

У хижі справді світилося. Наблизившись до дверей, друзі побачили, що горить єдина, гола електрична лампа, що звисала зі стелі. Підступивши ще ближче, вони також почули з хижі гучні голоси, які немов сперечалися між собою, але нікого не було видно.

В усьому ж іншому хижа виглядала точнісінько так само, як тоді, коли вони її залишили. По горщику червоних гераней стояло обабіч дверей, і вони навіть змогли розгледіти рожеві, білі, лососеві і помаранчеві бутони через вікно. Але, окрім загадкових голосів, жоден із яких не належав містерові Ґрімзу, в хижі й навколо не було ніяких ознак життя.

Таємниця голосів усередині розкрилася, щойно вони наблизилися до порогу, коли голоси змінилися вибухом музики та веселою піснею музичної комедії.

Пітер сказав:

— Це радіо. Напевно, він вийшов і залишив увімкнене світло й радіо, бо невдовзі повернеться.

Можливо, нам ще вдасться його здивувати, Дженні. O, я сподіваюся, двері відчинені…

Але Дженні відповіла лише низьким горловим гарчанням, Пітер обернувся до неї й помітив, що її хвіст розпушився, а хутро на загривку стало дибки.

— Дженні, — вигукнув він. — Що сталося…

— Я… я не знаю, — відповіла вона. — О, Пітере, я лише відчуваю, що мені дуже страшно…

Пітер рішуче зауважив:

— Ну, мені зовсім не страшно, — хоч він був не надто певен цього. — Чого там боятися? Я піду першим, — і він пройшов до дверей і штовхнув їх плечима. Засувка піддалася, під натиском з голосним клацанням і з м’яким скрипом двері розчинилися достатньо, щоб Пітер зазирнув усередину.

Кімната була чиста й охайна, стіл зовсім порожній, немов цього вечора містер Ґрімз не мав чого їсти. Скрізь герані в горщиках квітли повним, багатим, дозрілим насиченим квітом і пишалися густим оксамитовим листям, кожен бутон випромінював аромат, тож кімната була заповнена солодкими, гострими, злегка перцевими пахощами.

Коли ж його зіниці призвичаїлися до яскравого світла єдиної лампи, що висіла над головою, Пітер побачив містера Ґрімза. Він був у ліжку й лежав дуже спокійно. Його спрацьовані вузлуваті руки спочивали над ковдрою, містер Ґрімз, очевидно, глибоко спав. І чомусь його вигляд розчулив Пітера до глибини душі. Щось схоже на сльози підступило йому до очей, бо він подумав, що ніколи не бачив нікого прекраснішого.

Перше, що спало Пітерові на думку: «Він схожий на святого», — а потім промайнуло щось іще зухваліше: «О, ні. Він схожий на Бога». Сніжно-біле волосся відкинулося йому з чола, і якась надзвичайна лагідність залягла в лінії рота і заплющених повік над очима, які, Пітер знав, світилися такою добротою. Білі вуса двома м’якими лініями пролягли біля його вуст і, з витонченими обрисами його носа та поставою голови на подушці, надавали його обличчю поважного і приязного виразу патріарха, якого переповнює мир та велич. У ньому всьому від ясного безтурботного чола до розпружених спочилих рук не відчувалося гіркоти чи супротиву долі. Щось робило містера Ґрімза таким шляхетним.

Пітер не знав, чи довго дивився на містера Грім-за, але, здавалося, він не може відвести від нього погляду. Тоді радіо, що грало весь час, на мить замовкло, і ця тиша повернула його до реальності. Пітер обернувся до Дженні, яка стояла за ним, і сказав тихим голосом, яким говорять, коли спить дитина:

— Шшшшш. Він заснув. Ми досі можемо його здивувати. Коли він прокинеться, ми будемо тут і він нас побачить.

Але Пітер помилився. Містер Ґрімз не спав.

Усю ту ніч під невсипущим оком електричної лампи над ними, Дженні тулилася в кутку і ридма ридала за старим чоловіком, який був таким добрим до неї і так ніколи й не дізнається, що вона до нього повернулася. Пітер сидів біля подруги й намагався заспокоїти її словами, принагідними співчутливими вилизуваннями чи просто мовчки тулячись до неї. Він відчував, як вона тремтіла від горя, й понад усе бажав якось цьому зарадити. Його дивувало, що містер Ґрімз здавався таким задоволеним і безтурботним, а Дженні так побивалася.

Радіо грало до півночі, потім воно замовкло і, увімкнувшись знову рано-рано вранці розбудило Пітера, бо він задрімав, сам того не бажаючи. Після світанку за дверима почулися голоси і кроки, і за мить хтось покликав:

— Ти там, Віллє? Чому в тебе світло й радіо о цій годині? Ми по ключі.

Це був один із бригадирів у супроводі двох робітників із доків, які, помітивши, що двері не замкнені, посунули досередини, але бригадир зупинив їх:

— Йой-йой! Стійте тут, хлопці. Не подобається мені все це. Віллє! Віллє Ґрімзе! Ти захворів?

Один із робітників сказав:

— Схоже, це остання болячка старого.

— Правду кажеш.

Усі троє зняли капелюхи й нерішуче та боязко протиснулися всередину, немов тепер боялися потривожити містера Ґрімза. Бригадир з поважним виразом співчуття та турботи на